Ростислав Самбук - Шукайте жінку

— Предки мають турбуватися про свої чада. Крім того, тепер мамуся не має права на свою квартиру — у них з вітчимом на двох шикарні покої.

— Щось тут негарне.

— Матуся без нас усе вирішить, — безжурно махнула рукою Арочка. Подумала: квартира — не проблема, головне — як розв’язатися з Койотом? І це якось уладнається. Треба якось залякати Моню, матінка візьме це на себе. Моня не цвірінькне, мовчатиме в ганчірочку. От якби вона не возила отих бандюг з великої дороги, можна було б подоїти Моню, а так — зась, сама помовч у ганчірочку й не цвірінькай, як пташина у верболозі.

Арочка засмутилася зовсім щиро, але подивилася на Арсена й вирішила розсудливо: матиме зовсім пристойну компенсацію. Ця думка потішила й розважила, і Арочка, світло усміхнувшись, міцно притиснулася до Арсена.

Пом’ятий і неголений, Салій уранці підвівся на четвертий поверх і подзвонив у Павлюкову квартиру. Павляк вийшов у піжамі, щиро здивувався і запитав:

— Опохмелитися захотілося?

— Не до жартів! — Салій переступив поріг. — С-ста-рик, здається, я влип в історію…

Павлюкові очі забігали.

— Що сталося, Володимире Борисовичу?

— У вашому під’їзді мешкає якась Варвара Петрівна Шульгіна. На третьому поверсі… Знаєш таку?

— Вобще-ка, знаю. Якраз піді мною. Вредна стара, з нею моя Галина Сидорівна поскандалила, начебто ми ванну їй залили.

— Погані справи, — потер неголену щоку Салій, — треба з нею домовитися. Щоб взяла назад свої свідчення.

— Які свідчення? — не збагнув Павлюк.

— Я ж кажу: погані справи. Забрали мене вчора до витверезника, більше того, шиють скандал і хуліганство, а ця ваша сусідка — головний свідок. Треба з нею домовитися, щоб відступилася.

Павлюкові очі закам’яніли.

— Ви — у витверезнику?.. — перепитав.

— Гірше, Ярославе Вікторовичу. Причепилися до мене якісь хулігани, й складено протокол, ніби я вдарив одного з них. А ваша сусідка — головний свідок.

— При чому ж тут я?

— Я ж кажу: бабця — ваша сусідка й треба з нею домовитися. Я б заплатив чи зробив гарний подарунок.

— Ну-ну… — мовив Павлюк, обмірковуючи ситуацію. Невже справді все так погано? Він уже святкував перемогу, не дивлячись на те, що той недолугий Синиця зіпсував їм обідню і не вдалося на партзборах протягнути потрібну резолюцію: всі були впевнені, що це тільки відстрочка, що все одно Некрич доживає останні дні й директором стане Салій. А коли Вов прийде до влади, йому доведеться розплачуватися по векселях, тоді й настане їхній зоряний час…

Невже цей необачний Вов споганив усе? А якщо справді домовитися з бабцею, що живе під ним? Стерва, але ж можна дати сотню чи зелененьку… Платити все одно Салієві…

— Вірочко, — зітхнув Павлюк, — зготуй нам кави. Для просвітлення мізків, — посміхнувся Салієві.

Він відступив, пропускаючи Вова на кухню, й раптом згадав: витверезник! Адже Салій потрапив до витверезника — оце головне, й до фені тепер — забере бабця свої свідчення чи не схоче. Секретар парторганізації у витверезнику — це погасити не можна, певно, зведення вже в райкомі. Ну, з партії Салія не виключать, проте на Вововій кар’єрі можна поставити крапку…

А він, дурень, хоче пригощати його кавою…

Боже мій, а щастя було так близько!.. Тепер Некрич, відчувши свою силу, знахабніє ще більше, і слід довести директорові свою відданість. Але як? Можна розповісти Арсенові Чернишу, що Вов шукав у нього порятунку, просив допомоги, розповісти в деталях, висміяти Салія, наголосити на Вововій ницості — Черниш обов’язково переповість розмову Некричеві…

Так, це правильний хід, а потім можна буде виступити на вченій раді, рішуче засудити Вовову рецензію на Некричеву книжку, довести тенденційність рецензії, показати, як Салій вміє пересмикувати факти…

А ця дурепа Вірка вже наливає каву — запахло на всю квартиру…

Смоли гарячої вам, малошановний товаришу Салій, не хочеться?

Павлюк з відразою дивився, як Вов жадібно сьорбає каву, і серце його сповнювалося гнівом.

“Спустити б тебе зараз зі сходів, — думав злостиво, — татарчук клятий, а ще в директори цілив… Отже, слід бути рішучим і твердим, біс з ним, Вовом, треба негайно зректися його, нехай думає про мене, що хоче, нехай кляне, а я маю вчинити саме так… Бо нема іншого виходу… Певно, у джентльменському клубі мене засудили б, але ж ми не з панів, нам ці панські цирліхи-манірлихи ні до чого, ми звикли різати правду-матку у вічі, по-робітничо-селянському, не зважаючи на особи, і в цьому одна з переваг нашого суспільства…”