Ростислав Самбук - Шукайте жінку

Софія перевела погляд на Некрича, наче питаючи поради, але той дивився усміхнено — Софіїна заповзятливість тішила його.

— Ну, за карбованець вісімдесят, — запропонувала Софія примирливо, — й то переплачую.

— За такий овоч переплатити не гріх… — Сидуха нахилилася над горою помідорів, немов хотіла захистити їх від усіх базарних пройд, які хочуть придбати їх за безцінь, зазирнула у вічі Софії зблизька й додала: — П’ять копійок накиньте, дамочко, й беріть. Скільки вам?

Софія почала перебирати помідори, відбираючи найкращі. Продавцям не дуже подобається це, та повновида тітка не заперечувала: дамочка, котра виторговувала в неї п’ятнадцять копійок, явно сподобалася їй. Такі шикарні дамочки платять, скільки запросиш, майже ніколи не торгуються, а який же базар без торгівлі, суперечки й навіть лайки? У кожного свій інтерес, один хоче одержати більше, другий заплатити менше, і саме в зіткненні цих інтересів полягає суть базарного життя.

Софія купила в сидухи ще цвітної капусти та невеличкий міцний кабачок, відмовилася, незважаючи на умовляння і явно перебільшену рекламу, від баклажанів і попрямувала до рядів, де зайняли кругову оборону над лотками з курагою, родзинками та гранатами, чорняві східні чоловіки. Ціни тут були безбожні, східні чоловіки проводжали Софію масляними очима й схвально перезиралися, вона знала, що могла б виторгувати в них значно більше, ніж у крикливої сидухи. Якби не Іван, може, й погралася б з хтивими молодиками, які розпушують хвости перед першою-ліпшою вродливою жінкою, але не дозволила собі жодної фамільярності, заплатила за курагу стільки, скільки заправив вирластий чоловік з вусиками, зміряла його зневажливим поглядом, і той, хоч набачився на базарі всього, змушений був відвести нахабні очі.

Вони ще зазирнули до комісійного магазину, Софія купила справді смачної дрогобицької ковбаси й наперченого угорського сала, зиркнула на годинник і заклопоталася:

— Тобі, Ваню, вже на роботу… А в мене ще справи…

Іван Михайлович спробував відібрати в Софії важкувату сумку.

— Я посаджу тебе в тролейбус.

— Ні, — заперечила. — Обідатимеш удома?

— Навряд.

— Але ж я зварила такий борщ!

— Час… — покрутив головою Некрич. — Два засідання..

— І коли вони закінчаться?

— Ніколи.

— Отак перебудовуєтесь?

— Засідання з приводу перебудови.

— Партбюро? — звузила очі Софія. — Вашого Салія після вченої ради не розбив інфаркт?

— Салій невмирущий.

Софія загадково посміхнулася й помахала рукою.

— Чао…

Коли Іван зник серед хрещатицького натовпу, підійшла до телефонного козирка, покопирсалася в гаманці, не знайшла “двушку”, поморщилася й дістала гривеник, заклала в автомат.

— Покличте Копота, — попросила, коли гривеник провалився. — Копота з позавідомчої охорони, він на прохідній. — Почувши Монин голос, сказала: — Це Софія Гнатівна. Сьогодні… О восьмій… Змінюєшся о дванадцятій і будеш удома? Гаразд, я подзвоню, з сьомої до восьмої нікуди не йди. — Повісила трубку й почимчикувала Хрещатиком, високо підвівши голову й не відчуваючи ваги сумки. Посмішка грала на її губах, йшла повільно, немов пливла серед потоку перехожих, не помічаючи їх, і вони послужливо розступалися перед Софією.

Іван подзвонив серед дня: увечері має виступити з незапланованою доповіддю й повернеться по дев’ятій. Софія зауважила: негоже кидати жінок напризволяще, та Іван дав страшну клятву, що найближчими днями обідатиме лише вдома, а на завтрашній вечір у нього до того ж квитки на концерт симфонічної музики, і Софія, уявивши себе в Жовтневому палаці у новій гранатовій вечірній сукні, одразу здалася.

Вона вийшла з дому близько сьомої, випила на Хрещатику кави й сіла на тролейбус, що йшов по бульвару Лесі Українки до Ботанічного саду. Вийшла навпроти Суворовського училища й подзвонила по телефону-автомату Копотові. Тепер мала “двушки”, наміняла в кав’ярні — першу автомат проковтнув, але за другим разом, почувши Монин голос, Софія сказала:

— Я чекаю навпроти Суворовського училища. Через десять хвилин? Гаразд.

Софія постояла трохи під телефонним козирком, наче збираючись з духом, і знову закрутила диск.

— Квартира товариша Павлюка? — запитала рівним, мало не байдужим тоном. — Говорять з приймальної товариша Гнідаша. Мене повідомили, що у вас перебуває Володимир Борисович Салій. Чудово, чи не могли б передати йому трубку? Спасибі… Добрий вечір, Володимире Борисовичу. Вибачайте за турботу, але Яким Нестерович просив розшукати вас. Він чекає на вас завтра об одинадцятій. Будете? Ще раз прошу вибачити… — І, не дослухавши Салія, повісила трубку. Постояла ще трохи під козирком, злостиво посміхнулася і влаштувалася на лавці автобусної зупинки. Ще здалеку побачила Копота у супроводі миршавого довгоносого хлопця. Моня сів поруч, вказав на миршавця, повідомивши: