Ростислав Самбук - Шукайте жінку

Ні, вирішила злостиво, погана правда краща за добру брехню. Згадала, як іноді доводилося принижуватися, щоб вибити з Рачкова нову сукню або чобітки, а він ще комизився й вимагав від неї особливих ніжностей. Так, гнівно зсунула брови, погана правда краща… Крім того, Рачкову ж корисніше. Ну, трохи полютує, поскрегоче зубами, зате за довгі роки звикнеться з думкою: нема ні квартири, ні розкішної жінки, все треба починати з нуля. Тим паче, через тринадцять років, коли повернеться Рачков, від її принад мало що лишиться— жінки так швидко в’януть.

Раптом Софія стрімко підвелася з крісла і під здивованим Тамариним поглядом, підтанцьовуючи, пройшлася кімнатою. Так, жінки прив’ядають швидко, така доля мало не всіх, в тому числі й цієї корови Томки, а вона знає секрет молодості, вона відьма, вона не старітиме, он, мало не сорок, а статура й хода дівочі, і хочеться їй, як звичайнісінькому дівчиську, щось утнути, брикатися й танцювати… Як це зветься — рок…

Софія швидко знайшла потрібну касету й буквально вбила її в “Панасонік”. Підвела з крісла збентежену Тамару.

— Давай, — наказала, — потруси своїми тілесами. Це після торту, сама казала, корисно!

Тома смикнулася невміло й невпевнено, а Софія завмерла на мить, уловила ритм й почала — спочатку на місці, повільно й наче ліниво, нехотя, та серце вже билося приспішено, музика розпалювала її, тіло зробилося невагомим, дихання вирівнювалося, раптом Софія уявила замість тілистої Тамари Івана, тепер вони танцювали вдвох, тільки вдвох, і були вдвох у цілому світі — таке відчуття опанувало Софією, може, вперше у житті, вона заплющила очі і вся віддалася музиці та дикому, стрімкому ритмові.

Тамара давно вже захекалася і впала у крісло, а Софія все ще не могла зупинитися. Потім раптом зупинилася, огледілася посвітлілими очима — у ці короткі хвилини вона уперше за останні довгі роки була щасливою, — та побачила звичну й набридлу картину: сервант з кришталем та фарфоровими балеринами, розчервонілу Тамару з напруженими й здивованими очима… Музика одразу згасла в ній, зробилося сумно й тяжко, як буває вночі, коли раптово прокинешся, не добачивши світлого й радісного сну.

Академік Яким Нестерович Гнідаш обійшов навколо столу й зустрів Салія посеред довгого й гарно вмебльованого кабінету з килимом на підлозі. Він потиснув Салієві руку міцно, демонструючи якщо не приязнь, то принаймні доброзичливість, втім, дарував таке рукостискання мало не всім відвідувачам, аж до звичайних прохачів. Вважав, з нього корона не спаде, а якийсь нікчемний кандидат чи аспірант ніколи не забуде приязної посмішки й дружнього вітання, цьому аспірантові можна навіть відмовити у проханні, все одно шануватиме академіка й на усіх перехрестях розповідатиме про його прихильність. На громадську ж думку тепер слід зважати: як-не-як, а перебудова та гласність, і голос цього аспіранта колись може знадобитися.

А Володимир Борисович Салій не якийсь собі аспірант чи кандидат— поважний вчений, талановитий, не кажучи вже про те, що обраний секретарем партбюро інституту.

— Радий бачити вас, — шанобливо нахилив голову академік і вказав Салієві на крісло за низьким круглим столиком, де стояли пляшки з “боржомі” та “пепсі-колою”, попільниця та лежали розпечатані пачки сигарет. Усе на смаки різних відвідувачів, щоправда, не всіх — до круглого столика Гнідаш запрошував тільки почесних та високопоставлених гостей, інших обдаровував лише рукостисканням та посмішкою.

Салій втонув у шкіряному кріслі, усім тілом відчувши його пружність та респектабельність.

— Що в інституті? — для годиться запитав Гнідаш, підсунувши Салієві сигарети.

— Перебудовуємось… — відповів, витягнувши сигарету, Салій. — Важко: іде скорочення штатів, і самі розумієте…

Гнідаш розвів руки, стверджуючи, що співчуває, та, на жаль, нічим не може допомогти.

— Надходять скарги, — сказав, — але ми не звертаємо на них уваги. Вам на місці видніше. Прошу тільки: гласність… Адміністрація має погоджувати кожне рішення з партійною та профспілковою організаціями. Ніякого тиску вгори…

Салій слухняно нахилив голову, згадавши, як Гнідаш обставив справу Павлюка. Сам не дзвонив і не втручався, просто передав через довірену особу: Павлюка бажано залишити. І як довелося тоді їм покрутитися: про бездарність та елементарну Павлюкову неосвіченість в інституті розповідали анекдоти. Водночас амбіцій та зарозумілості Павлюкові не позичати. Виступає на всіх зборах, критикує, закликає до звершень. Салій і без Гнідаша знав, що Павлюка звільняти не можна: потрібна людина… Але ж, відчувши керівну підтримку, зумів переконати й голову місцевкому. Удвох вони й відстояли Павлюка: дарма, що не здав планової роботи, але ж пише до стіннівки й виконує громадські доручення. Та й хіба можна звільнити інваліда, заявив голова місцевкому: Павлюк шкандибає й пересувається, спираючись на ціпок, у дитинстві його збила машина. Бачите, життя не колисає людину, а наше суспільство найгуманніше й не може полишити чесного трудівника у біді…