Ростислав Самбук - Шукайте жінку

Тома з апетитом умегелила шматок торта, з жалем зиркнула на таріль, і цей погляд не пройшов повз Софіїну увагу. Вона підклала подрузі ще шматок — зрештою, маючи такі стегна, можна плювати на все, і, наче погоджуючись з цим, Тамара не лишила на блюдечку ані крихти. Сказала не без підтексту:

— Але ж академіки всі старі, в окулярах і бородаті….

— Моєму лише сорок, — злукавила Софія.

— І вже директор?

— Директор — тьху. Директорів, сама знаєш, навалом. А академіків скільки на Україні?..

— Ну?

— Сорок сім, — відчайдушно збрехала Софія. — Уявляєш, сорок сім на п’ятдесят мільйонів…

Кругле Тамарине обличчя видовжилося й набрало яйцевидної форми.

— І він справді кохає тебе?

— Іван — просто чудо. Учора сам хотів відвезти мене з дачі до Києва, та я не дозволила.

— Дачі?..

— На березі Десни. Двоповерхова вілла. Наша держава нічого не шкодує для науки.

Тамарине обличчя потемнішало.

— Валерик казав: сидять на шиї народу.

— Ну, любко, це твій Валерик сидить, а держава без науки пропала б. Де атомну бомбу зробили? Певно, не в Держплані…

— Атомник!.. — вигукнула Тома мало не з жахом.

— Не зовсім… Книжки пише, показував мені — ціла колекція.

— Писака…

— Даремно, — докорила Софія, — це ти зовсім даремно. Знаєш, що в країні відбувається? Перебудова!

— Набридло…

— І це ти даремно. Гадаєш, перебудова нас не стосується?

— Що нам? От Валерику крутитися доводиться — не позаздриш: двічі вже виступав на зборах…

— То слухай, — мало не урочисті нотки з’явилися в Софіїному тоні. — Якщо не скеруєш Валерика — хана! Тепер за чиновників візьмуться — кроку не зробиш. Народне око й контроль, різні там вибори-шмибори, затиснуть, гайки закрутять, та ще й пломбу приліплять. А ти вже, любко, на чисту Валерчину зарплату жити розучилася…

— Важко, — згодилася Тамара.

— Не те слово.

— Що ж робити?

— Перебудовуватися.

— Як?

— А ти, Томочко, поки не пізно, Валерика спрямуй: плювати на Держплан, з Держплану тепер не тільки шуби — пристойного костюма не пошиєш, хай тікає…

— Куди ж?

— Ну, любко, я ж не завкадрами. Хай сам мізками поворушить: в автосервіс чи якусь торгтару, там, здається, дошками та цементом торгують…

— Звик Валерик до Держплану, у нього такий кабінет! І до Совміну вхожий…

— Ну й нехай швендяє у ширвжитківських костюмах, Але ж ти не хочеш!

— Кошмар! — гримаса страждання спотворила Тамари-не обличчя. — Проте, — сказала вона по паузі розсудливо, — взялися за всіх. Тим паче, за автосервіс: недавно читала в газеті — посадили…

— Усе треба робити розумно, — не погодилася Софія. — Рачков чому погорів? Зарвався, вважав себе недоторканим, брав зліва й справа та жив на широку ногу. В автосервісі треба пропрацювати не більше двох років, цього вистачить, а потім гуд бай, далі від народних дозорців та обехеесників.

— Валерик так звик до свого крісла!

— А ти до шуби і австрійських чобітків…

— Добре тобі, — зітхнула Тамара і обвела заздрісним поглядом кімнату. — Люстра фінська за тисячу двісті, килим перський, навіть не знаю, скільки потягне… А картини!

Софія не втрималася од самовдоволеної посмішки.

— Ота маленька, в чорній рамці — дві твоїх каракулевих шуби…

— Не запудрюй мізки, любко. Я б за ту картину й сотні не дала!

— Етюд самого Ярошенка!

— Ярошенка? Член Спілки художників? Я знаю там двох…

— Уся наша нинішня спілка не варта одного Ярошенка.

Передвижник!..

— Це які з Рєпіним?

— І Айвазовським також, — уїдливо пояснила Софія.

— Айвазовського я бачила, коли їздили з Валериком до Феодосії. Так у нього ж картини на всю стіну, а це… Немов кольорове фото. Я тобі скажу: Валерик дістав календар з фотографіями якогось Якова Козловського, вставиш у рамку — й не гірше Ярошенка.

— От і вставляй… — покривилася Софія, — за три кербелі всю стіну завішаєш…

— Ти щаслива! — зітхнула Тома. — Усе в тебе є, та й ще академіка надибала.

“А й справді, здається, щастя посміхнулося мені”, — подумала Софія.

Згадала Арканчика, його називали Арканчиком-череванчиком, і це ще звучало ніжно, насправді ж мав черево, на яке не підходив жодний магазинний пас, добре, грошей кури не клювали, й міг замовляти приватникам не тільки паси. А Рачков?..

Миршаве, довгоносе, руде… На глибоке Софіїне переконання, таких не тільки до главку — до звичайного сектора й підпускати не можна…

Звичайно, і Арканчик-череванчик, і Рачков облизувалися, дивлячись на неї, готові були на все заради її пестощів. І доводилося розплачуватися, тут нічого не вдієш, навіть марксистські класики, кажуть, вивели формулу: товар — гроші… А те, що вона товар першосортний, знала точно. Та й Арканчик з Рачковим не сумнівалися, тому й платили. Рачкову й досі, певно, сняться рожеві сни, як повернеться до Києва й вилежуватиметься у її ліжку. Мабуть, доведеться повідомити йому всю правду. Проте навіщо писати їй, вигадувати всякі слова, нехай напише А рочка, можливо, пілюля з доччиних рук не видасться Рачкову такою гіркою. А якщо домовитися з Аріадною і взагалі не повідомляти Рачкову?