Едгар По - Золотий жук

— А ототожнення інтелектів обох гравців, — зауважив я, — залежить, коли я вас правильно зрозумів, від того, чи точно оцінено розумові здібності супротивника.

— Практично — так, — відказав Дюпен. — Префект і його підлеглі часто припускаються помилок тому, що, по-перше, не роблять цього ототожнення, а по-друге, дуже приблизно оцінюють або й зовсім нехтують супротивників інтелект. Вони зважають лише на своє власне розуміння винахідливості і, розшукуючи якусь річ, враховують лише те, як вони самі ховали б її при потребі. Оскільки їхні уявлення про винахідливість збігаються з аналогічними уявленнями загалу — вони мають рацію; але коли злочинець хитрий на свій власний лад, вони перед ним безпорадні. Так завжди трапляється, коли він хитріший за них, і дуже часто, коли вони хитріші за нього. У своїх обстеженнях вони ніколи не відступають від певних сталих засад — навіть коли справа надзвичайної ваги і їм обіцяно величезну винагороду, вони тільки посилюють або доводять до крайнощів усе той самий метод, не змінюючи його принципово. Скажімо, ось у цій справі міністра Д ++— чи вони бодай трохи відступилися від усталеного свого способу мислення? Усе це свердління, промацування, обстеження, розглядання в лупу, поділ поверхні на квадратові дюйми — адже це тільки доведення на практиці до крайнощів певного принципу чи кількох принципів, що випливають з того уявлення про людську хитрість, до якого призвичаїла префекта за довгі роки служби безліч однотипних справ. Він же, бачте, абсолютно впевнений, що кожен неодмінно сховає листа — ну, нехай не в ніжці ліжка чи крісла, — але конче в якійсь непомітній шпарині чи закутку, керуючись тим самим напрямком думки, що спонукує людину висвердлювати заглибину в ніжці крісла. Та й ви ж розумієте, що такого роду криївки найперше спадають на думку, коли треба щось сховати, тим-то вони придатні лише для пересічних випадків і для пересічних людей. Тим-то викрити таку схованку можна й не маючи ніякої особливої проникливості: шукачеві вистачить бути ретельним, терплячим та наполегливим.

А коли права більшої важливості — або коли винагорода велика, що в очах поліції одне й те саме, — поліційні чини неодмінно виявлять саме ці свої риси.

Тепер ви зрозумієте мою думку, що, якби викраденого листа сховали у межах тієї сфери, де проводив пошуки префект, — інакше кажучи, якби злодій керувався тими самими засадами, що й префект, — його, безперечно, було б знайдено. Одначе префекта ошукали, і головним чином тому, що він вважає міністра за дурня, бо ж той поет.

Усі дурні — поети, це префект знає інстинктивно, але він припустився помилки, коли вивів звідси правильність і протилежного твердження: нібито й усі поети є дурні.

— А цей міністр і справді поет? — запитав я. — Скільки мені відомо, їх двоє братів, і обидва мають ім'я в літературі. У міністра, здається, є наукові праці в галузі диференціального числення. Він математик, а не поет.

— Ви помиляєтесь. Я добре його знаю — він і перше й друге. Як поет і математик він має тверезий розум; коли б із нього був самий тільки математик, він би зовсім не мислив, і викрити його префектові було б легше легкого.

— Це дуже дивно, — зауважив я. — Ваше твердження суперечить загальноприйнятій думці. Чи вам здається помилковою думка, що усталилася за віки? Математичний розум віддавна вважається досконалим розумом.

— «Можна закластися, — відказав Дюпен, цитуючи Шамфора [12] Шамфор, Себастіан (1741–1794) — французький письменник-мораліст. , — що всяка поширена ідея, всяка загальноприйнятна умовність є дурницею, оскільки вона припала до вподоби людському загалові». Математики, з цим я згоден, доклали чималих зусиль, щоб прищепити нам хибне уявлення, яке ви маєте на увазі, але нехай скільки завгодно приписують йому слушність, хибності його це все-таки не спростовує. З ретельністю, вартою кращого вжитку, вони, приміром, прикладали термін «аналіз» до алгебри. Власне, в цьому ошуканстві завинили французи; але якщо термін має якесь значення, якщо вживання надає словам якоїсь вартості, то «аналіз» так само мало означає «алгебру», як, наприклад, латинське «ambitus» [13] Обходження (лат.). — «амбіцію», «religio» [14] Сумлінність (лат.). — «релігію» або «homines honesti» [15] Чесні люди (лат.). — «шанованих людей».

— Бачу, вам не минути сварки з декотрими паризькими алгебраїстами, — зауважив я. — Проте кажіть далі.

— Я заперечую мислительні можливості, а отже, й вартість розуму, витренованого якимось іншим методом, крім абстрактної логіки. І особливі претензії я маю до розуму, вихованого на математичних студіях. Математика — це наука про форму й кількість; математичне мислення — це просто логіка, прикладена до спостережень над формою і кількістю. Навіть істини так званої чистої алгебри не є абстрактні або універсальні: хто дотримується такої думки, той дуже помиляється. І ця помилка така очевидна, що мене дивує, як вона могла стати загальноприйнятою. Математичні аксіоми не мають універсальної істинності. Справедливе щодо форми й кількості часто-густо стає абсурдом, якщо його прикласти, скажімо, до моральності. Твердження, що сума доданків дорівнює цілому, коли йдеться про моральність, найчастіш буває хибне. Та й у хімії так само. Коли йдеться про мотиви вчинків, воно теж не витримує критики, бо два певної величини мотиви, поєднавшись, зовсім не обов'язково призводять до дії, рівної сумі цих двох величин. Чимало інших математичних істин також істинні тільки в межах відношення. Але математик силою звички міркує з погляду своїх обмежених істин так, немовби вони завжди й усюди слушні, — і широкий світ, до речі, такими їх і вважає. Браєнт [16] Браєнт, Джейкоб (1715–1804) — англійський дослідник античної літератури. у своїй вельми вченій «Міфології» наводить аналогічне джерело помилок, коли каже, що «хоча ми й не віримо в поганські байки, проте раз у раз забуваємось і посилаємося на них, наче на реальні факти». Що ж до алгебраїстів, які є справжнісінькими поганами, то вони у свої «поганські байки» вірять і посилаються на них не так через забудькуватість, як через незбагненне завихрення в мозку. Коротше кажучи, мені ще не траплявся математик, на якого можна було б покластися поза сферою квадратових коренів і який не був би потай переконаний, що х2 + рх в усіх без винятку випадках дорівнює q. Скажіть-но задля спроби такому добродієві, що, на вашу думку, деколи х2 + рх може й не зовсім дорівнювати q, і якщо він зрозуміє вас, чимдуж утікайте від нього, коли не хочете доброї прочуханки.