Едгар По - Золотий жук

— Авжеж не можна, якщо заховану річ тугенько загорнуть у вату. А крім того, ми ж мусили працювати без зайвого галасу.

— Але ж не могли ви познімати всі стільниці, розібрати по частинках геть усі меблі, де була хоча б найменша можливість заховати листа! Папірець можна скрутити трубкою завтовшки не більше від великої голки і засунути, скажімо, в поперечку крісла. Ви ж не розбирали всі крісла!

— Авжеж ні. Але ми краще зробили: переглянули в сильну лупу поперечки всіх до одного крісел у будинку, не пропустили жодного стику в жодній меблі. Якби десь трапилися сліди недавньої роботи, ми б їх відразу помітили. Зернинка деревного пороху від свердельця виглядала б завбільшки з яблуко. Десь клей трохи підозрілий або шпаринка на стику двох деталей — і ми б натрапили на сховок.

— Гадаю, ви оглянули дзеркала між рамами й склом, перевірили ліжка й постелі, а також гардини та килими?

— Ну аякже! І коли перетрусили до найменшої цятки всі меблі, взялися за самий будинок. Ми поділили його на квадрати, перенумерували їх, щоб ані одного не пропустити, і в лупу оглянули кожний квадратовий дюйм як цього, так і двох суміжних будинків.

— Двох суміжних будинків! — вигукнув я. — Але ж і сила роботи вам випала!

— Таки випала. Зате й винагороду ж обіцяно величезну.

— А ділянки біля будинків ви оглянули?

— Їх вимощено цеглою, і з ними був невеликий клопіт. Ми перевірили мох між цеглинами й пересвідчилися, що там нічого не займано.

— Папери міністра ви, звичайно, теж оглянули? Так само, як і книжки у нього в бібліотеці?

— А певно. Ми розкривали кожний пакунок, кожний сувій; кожну книжку не просто розгортали, не просто раз труснули, та й годі, як то роблять декотрі поліційні агенти, а перегорнули кожну сторінку від палітурки до палітурки. І кожну оправу якнайприскіпливіше виміряли й оглядали в лупу. Неможливо, щоб щось стороннє в будь-якій палітурці залишилося непоміченим. П'ять-шість книжок було щойно від палітурника; то ми палітурки в них пильно промацали вподовж довгими голками.

— А підлогу під килимами перевірили?

— Безперечно. Ми знімали всі до одного килими, а мостини оглядали в лупу.

— А шпалери на стінах?

— Так само.

— До підвалів навідувалися?

— У такому разі ваше припущення, що лист у будинку, — хибне, — зробив я висновок.

— Боюся, що ви маєте рацію, — погодився префект. — То що б ви мені порадили, Дюпене?

— Провести ще раз ґрунтовний обшук у приміщенні.

— Це зовсім зайве, — відповів префект. — Я ручуся, що листа немає в будинку.

— Нічого кращого порадити я не можу, — сказав Дюпен. — Ви ж маєте точний опис листа?

— Авжеж маю!

Префект видобув із кишені записника і прочитав уголос докладний опис внутрішнього й особливо зовнішнього вигляду викраденого документа.

Скінчивши читання, Г ++невдовзі й пішов, і в такому пригніченому настрої, як я його ще ніколи не бачив.

Десь так через місяць той самий добродій удруге завітав до нас, коли ми з Дюпеном сиділи приблизно в таких самих позах, як і першого разу. Він умостився в кріслі, запалив люльку й завів розмову на якісь ординарні теми. Нарешті я звернувся до нього:

— Ну, а як з тим викраденим листом, префекте? Мабуть, ви вже примирилися з думкою, що міністра не перемудруєш?

— Таки й справді, хай йому біс! Я ще раз усе обшукав, як радив мені Дюпен, але то була, звісно, марна праця.

— А яку саме, ви сказали, винагороду обіцяно? — запитав Дюпен.

— О, сума дуже велика, винагорода дуже щедра. Я не скажу, скільки саме, але можу заявити вам, що тут-таки на місці виписав би чек на п'ятдесят тисяч франків тому, хто дістане для мене листа. Адже потреба в листі день у день стає нагальнішою, і винагороду нещодавно подвоєно. Але хоч би її навіть потроїли, я не зміг би зробити більше, ніж зробив.

— Та хто його зна, — зауважив Дюпен, посмоктуючи свою люльку. — Правду кажучи… я гадаю, Г ++, що ви не дуже перетрудилися… в цій справі. Я гадаю, ви могли б… зробити ще дещо, хіба ні?

— А що? Що саме?

— Ну, скажімо… пфф, пфф… чом би вам… пфф, пфф… не порадитись із деким?., пфф, пфф, пфф… Ви пам'ятаєте той анекдот про Абернеті? [10] Абернеті, Джон (1764–1831) — англійський хірург, що прославився своїми ексцентричними витівками з пацієнтами.

— Та к лихій годині Абернеті!

— Безперечно, туди йому й дорога. Але якось один багатий скупій надумав задурно взяти в Абернеті медичну консультацію. Завівши з лікарем загальну розмову в тісному колі, він описав йому свою недугу, так наче це йшлося про якусь вигадану особу. «Припустімо, що симптоми такі й такі, — сказав скупій. — То що ви йому порадили б, лікарю?» — «Що я порадив би? — відповів Абернеті. — Звернутися до спеціаліста, звичайно».