Едгар По - Золотий жук

— Але ж я таки справді ладен заплатити будь-кому за пораду! — промовив префект, трохи зніяковівши. — Я відразу дам п'ятдесят тисяч франків тому, хто допоможе мені повернути листа законному власникові.

— В такому разі, — сказав Дюпен, відсовуючи шухляду й дістаючи чекову книжку, — можете зараз-таки виписати мені чек на згадану суму. Коли чек буде заповнено, я передам вам листа.

Я аж сторопів. А префект сидів, наче громом прибитий.

Кілька хвилин він не міг ні ворухнутись, ні слова промовити; розтуливши рота, він тільки вибалушився неймовірливо на мого приятеля.

Потім, трохи вернувшись до тями, він схопив перо, якусь мить дивився порожнім поглядом перед себе і нарешті заповнив чек.

Поставивши підпис, префект простяг чек через стіл Дюпенові.

Той уважно прочитав його й поклав до свого записника, а тоді відімкнув стола, дістав звідти листа і віддав префектові. Начальник поліції, мало не стерявшись із радощів, схопив листа, розгорнув тремтячими руками, скинув поглядом на зміст і прожогом рвонувся до дверей; він не промовив ані одного слова, відколи Дюпен запропонував йому заповнити чек.

Коли він вибіг, мій приятель заходився пояснювати мені.

— Паризька поліція, — почав він, — по-своєму дуже вправна. Вона наполеглива, винахідлива, хитра і в межах своїх обов'язків досить досвідчена. Тож-бо коли префект докладно розповів нам, як він проводив пошуки в будинку міністра, я не мав ані крихти сумніву, що зроблено це було так, як слід, — звісно, якщо дотримуватись певного методу роботи.

— Певного методу? — не зрозумів я.

— Авжеж, — сказав Дюпен. — Не тільки заходів було вжито найкращих у своєму роді, але й самі ті заходи доведено до досконалості. Якби лист лежав десь там, куди сягав їхній обшук, ці хлопці неодмінно його знайшли б.

Я аж засміявся, дарма що мій приятель говорив, здається, без тіні жарту.

— Заходи були в своєму роді добрі, — вів він далі, — і виконано їх незле; хиба полягала тільки в тому, що вони не придатні для даної справи й даної особи. Низку дуже майстерних прийомів префект перетворив на таке собі прокрустове ложе, в яке він силоміць втискує всі свої дії. Але він раз у раз помиляється, дивлячись то занадто глибоко, а то занадто поверхово, і ошукати його навіть школяреві за іграшки. Пригадую, колись я знав восьмирічного хлопчака, що мав надзвичайний хист у грі «чіт і лишка». Гра ця дуже проста: один гравець затискає в долоні кілька кремінців, а другий угадує, парне чи непарне число їх. Якщо вгадав — дістає від партнера кремінець, а ні — то віддає сам. Хлопчина, про якого я веду мову, вигравав в усіх у школі. Звичайно, він мав певний принцип відгадування, що полягав у простій спостережливості й оцінці, наскільки кмітливі його супротивники. Приміром, грає він з якимось недотепою; той затис у руці кремінці й питає: «Чіт чи лишка?» Наш школяр відповідає: «Лишка», — і програє. Але другого разу він виграє, бо міркує собі так: «Цей недотепа першого разу взяв парне число, а хитрості у нього якраз стільки, щоб удруге взяти непарне; отож я скажу «лишка». Він каже: «Лишка», — і виграє. Коли ж проти нього недотепа трохи більш тямущий, то він так розважає: «За першим разом я сказав «лишка»; мій супротивник це пам'ятає і вирішить, що вдруге я зроблю навпаки — так само, як і той перший недотепа зробив, — тобто, що я скажу «чіт», а віл тим часом матиме вже не чіт, а лишку. Але він одразу спохопиться, що це занадто простий розрахунок, і врешті вирішить зробити чіт, як і першого разу. Тож я краще скажу «чіт». Він каже: «Чіт», — і виграє. Так у чому ж своєрідність міркувань цього хлопчака, що його товариші вважають «щасливцем»? Що воно таке, кінець кінцем?

— Це просто ототожнення свого інтелекту з інтелектом супротивника, — відказав я.

— Справді, — погодився Дюпен. — А коли я поспитав хлопця, яким чином він досягає такого цілковитого ототожнення, що йому завдячує свої виграші, він відповів: «Коли мені треба збагнути, наскільки людина розумна чи дурна, добра чи лиха, про що вона думає, я силкуюся надати своєму обличчю такого самого виразу, як у неї, а тоді чекаю, щоб уже й думки та почуття з'явилися в мене теж такі самі». Хлопцеві слова засвідчують ту істину, що лежить в основі усієї позірної глибини, приписуваної Ларошфуко, Лабрюйєрові, Макіавеллі й Кампанеллі [11] Ларошфуко, Франсуа (1613–1680) і Лабрюйер, Жан (1645–1696) — французькі письменники-моралісти. Макіавеллі, Нікколо (1469–1527) — італійський письменник і політичний діяч. Кампанелла, Томмазо (1568–1639) — італійський учений і письменник-утопіст. .