Гілберт Кіт Честертон - Воскресіння патера Брауна = The Resurrection of Father Brown

Священик перечитав записку тричі. «Я вбиваю себе сам, але все ж убили мене», – написано було характерним нерозбірливим почерком Квінтона. Із запискою в руці він попрямував в оранжерею. Назустріч ішов його побратим-медик зі схвильованим обличчям, що не залишає надії. «Він зробив непоправне», – такі були його слова.

Тіло Леонарда Квінтона, мрійника і поета, лежало в гущині азалій і кактусів, чиїй пишні красі бракувало життя. Голова нещасного звисала з тапчана, мідяні кучерики волосся розсипалися по підлозі, з рани в боці стирчав той самий дивний кривий ніж, який трапився їм у саду, слабка рука ще стискала руків’я.

Гроза налетіла раптово, як ніч у Колриджа, [4] Семюел Тейлор Колридж (1772–1834) – англійський поет-романтик, критик і філософ, видатний представник «озерної школи». і під густою завісою дощу скляний дах і сад одразу ж потемніли. Окинувши швидким поглядом труп, священик знову взявся за записку. Він близько підніс її до очей, силкуючись прочитати написане при слабких вечірніх променях, потім став проти світла, але в білих спалахах блискавок, що на мить освічували вікно, папір став видаватися чорним.

Темрява повернулася, стрельнула громом і стихла. І негайно ж із чорноти почувся голос священика:

– Цей аркуш якоїсь дивної форми.

– Що ви хочете цим сказати? – насупився лікар.

– Це не квадрат, один із куточків відрізаний. До чого це, як гадаєте?

– Дідько його знає! – сердито кинув медик. – Підіймімо бідолаху, він уже не дихає.

– Краще облишмо все, як є, і повідомимо поліцію.

Патер Браун, як і раніше, не відривав очей від записки. Виходячи, він затримався біля столу й узяв маленькі ножиці.

– Ага, ось чому він це зробив, – відкриття, здавалося, втішило його. – Та тільки навіщо?

По чолу священика побігли зморшки.

– Не забивайте собі голову дурницями, – гаряче запротестував Герріс. – Це була примха, черговий вибрик, яких у нього були тисячі. До того ж весь папір так обрізаний.

І він вказав на невеликий стосик чистого паперу, що лежав на маленькому столику віддалік. Священик узяв один аркуш – він був такої ж форми, як і записка.

– Точно такий же, – сказав він, – а ось і відсутні шматочки.

На обурення медика, священик став їх лічити.

– Ну ось, – патер Браун винувато посміхнувся, – два-дцять три аркуші і двадцять два обрізки. Ви, бачу, поспішаєте повернутися в будинок.

– Кому з нас піти до дружини? Гадаю, краще вам. А я викличу поліцію.

– Як скажете, – безпристрасно кинув священик і вийшов на ґанок.

Там він застав іншу драму або скоріше бурлеск. Головний її герой, довготелесий товариш слуги Божого, Фламбо, стояв у давно забутій ним бійцівській стійці над розпростертим на землі Аткінсоном, котрий борсався біля сходів, теліпаючи черевиками в повітрі. Його прогулянковий ціпок і габік валялися на доріжці. Не витримавши нарешті батьківської опіки колишнього короля злодіїв, Аткінсон спробував збити його з ніг, що було дещо ризиковано навіть після того, як монарх зрікся трону. Фламбо приготувався до відповідного стрибка, але тут його плеча торкнулася рука патера Брауна:

– Не сваріться з Аткінсоном, друже мій. Даруйте йому, прийміть його вибачення і відпустіть спати. Не сміємо вас затримувати, пане.

Той невпевнено зіп’явся на ноги, зібрав свої розкидані речі і пішов геть.

– А де індус? – спитав священик вже без тіні гумору.

До них приєднався лікар і, не змовляючись, усі троє повернули в сад до порослого травою горбочка під неспокій-ними фіолетовими кронами, де тільки-но в молитовному екстазі гойдався темношкірий факір. Але його там не було.

– Ну ось, все ясно, його порішив той темнолиций бовван.

Медик люто тупнув ногою.

– Ви ж не вірите в магію, – спокійно заперечив священик.

– Анітрохи! Я зі самого початку терпіти його не міг, завжди вважав шахраєм, але якщо він і справді чародій, то він мені ще в стократ гидкіший.

Лікар люто вертів очима.

– Він утік, але що з того? – заперечив Фламбо. – Провину його цим не доведеш, в суд не викличеш і з вигадками про самогубство через навіювання до констебля не підеш.

Священик зник у господі, час було повідомити дружині про те, що трапилося. Незабаром він з’явився, змарнілий і засмучений, але і потім, коли все з’ясувалося, їхня розмова залишилася в таємниці.

Фламбо, котрий тихо перемовлявся з медиком, замовк при наближенні того, кого не чекав назад так швидко. Але, навіть не зиркнувши на приятеля, патер Браун відвів убік Герріса: