Гілберт Кіт Честертон - Воскресіння патера Брауна = The Resurrection of Father Brown

– Доведеться знову замкнути, інакше цей пацюк пролізе всередину. Повернуся через хвилину.

І він миттю відчинив і знову замкнув двері, встигнувши водночас відбити недолугу атаку Аткінсона, після чого той розпачливо впав у крісло. Фламбо задивився на перську мініатюру, що прикрашала стіну, священик задумливо втупився у двері, які відчинилися рівно через чотири хвилини. Цього разу Аткінсон був напоготові. Він кинувся вперед, вчепився в ручку і закричав з усієї моці:

– Це я, Квінтоне! Я прийшов за…

Здалеку, перемагаючи чи то сміх, чи позіхання, ясним голосом відгукнувся Квінтон:

– Знаю, знаю, навіщо ви прийшли. Беріть і йдіть. Я зайнятий піснею про павичів.

І півсоверена, перелетівши простір, опинився в руці гуль-тяя, котрий рвонувся вперед і виявив неабияку спритність.

– Ну, цей свого домігся, – вигукнув лікар і, люто клацнувши ключем, пройшов у сад.

– Бідолаха Квінтон нарешті трохи відпочине, – сказав Герріс патерові Брауну. – Двері замкнені, і годину, а то й дві його не турбуватимуть.

– Голос у нього досить бадьорий, – священик обвів очима сад.

Неподалік бовваніла химерна постать Аткінсона, котрий грався монетою в кишені. А в глибині саду, серед лілових сутінків, виднілася пряма, як стріла, спина індуса, котрий сидів на зеленому пагорбі, обернувшись обличчям до заходу.

– А де пані Квінтон? – пожвавішав патер.

– Нагорі у себе, бачите тінь на гардині? – показав медик.

Священик глянув на темний силует у світлі вікна:

– І справді.

Зробивши кілька кроків, він опустився на лавку. Фламбо сів поруч, а непосидющий лікар, закуривши на ходу, зник у темряві. Друзі залишилися удвох, і Фламбо спитав французькою:

– Що з вами, патере?

Священик помовчав, потім пояснив:

– Релігія не терпить забобонів, але щось тут розлито в повітрі. Може, справа в індусові, а може, й не тільки.

Він замовк і став розглядати слугу, здавалося, зануреного в молитву. Його тіло, на перший погляд нерухоме, насправді здійснювало помірні найлегші поклони, наче корячись вітрові, що зачіпав верхівки дерев і крався засипаними листям імлистими стежинами саду.

Як буває перед бурею, пітьма насувалася швидко, але священик і Фламбо ще бачили всіх чотирьох: так само, прихилившись до стовбура, нудився байдужий Аткінсон, тінь пані Квінтон лежала на гардині, лікар тинявся в оранжереї, блукаючий вогник його сигари спалахував віддалік. Так само, немов вріс у землю, тремтів у траві факір, і гіляччя у нього над головою гойдалося все дужче і ширше. Гроза висіла в повітрі.

– Коли індус заговорив із вами, – довірливо і тихо почав священик, – на мене немов осяяння зійшло. Він просто тричі повторив одне і те саме, а я раптом побачив і його самого, і всю його світобудову. Він уперше сказав: «Мені нічого не треба», і я відчув, що ні його, ні Азію не можна збагнути. Він повторив: «Мені нічого не треба», і це означало, що він, як космос: ні в кого і ні в чому не відчуває потреби – в Бога не вірить, а гріх не визнає. Блиснувши очима, він повторив свої слова ще раз. Тепер їх слід було розуміти буквально: ніщо – його оселя і заповітне бажання, він жадає порожнечі, як п’яниця – вина. І цю спрагу руйнування та заперечення…

Фламбо, на котрого впали перші дощові краплі, сіпнувся, як від бджолиного укусу, і здійняв очі на небо. Викрикуючи на ходу щось невиразне, до них через весь сад біг лікар. Промчавши кулею повз двох друзів, він, немов шуліка, налетів на Аткінсона. Той ніяк не міг встояти на місці й усе норовив перебратися ближче до ґанку. Медик закричав, трясучи гультяя за комір:

– Закінчуйте вашу брудну гру! Що ви з ним зробили?

Священик різко випростався і голосом, що дзвенів сталлю, немов на розлучення, переконливо сказав:

– Пустіть його, лікарю. Нас тут досить, щоб затримати будь-кого. Що там сталося?

– Не все гаразд із Квінтоном, – відповів зблідлий Герріс. – Я зазирнув у вікно і побачив, що він лежить в якійсь дивній позі, не в тій, в якій я його залишив.

– Ходімо, – уривчасто розпорядився слуга Божий. – І не тримайте Аткінсона. З того часу як Квінтон перкинувся з ним словом, він увесь час був на виду.

– Я постережу його, – зголосився Фламбо, – а ви йдіть.

Лікар і священик швидко зайшли в будинок і, відімкнувши кабінет, поспішили всередину. З розгону налетівши на великий письмовий стіл із червоного дерева – темряву осявав лише тьмяний жар каміна, що зігрівав хворого, вони помітили біліючий на виду аркуш паперу. Медик рвучко підніс його до очей, прочитав і, сунувши патеру Брауну зі словами: «Боже милий, ви тільки погляньте!», кинувся в оранжерею. У зловісних червоних пелюстках немов згустіли відблиски заходу.