Артур Конан Дойл - Етюд у багряних тонах

І справді в дверях стояв Лестрейд – за розмовою ми й не почули його кроків на сходах. Але куди поділася його самовпевненість, його звичайна жвавість? На обличчі було видно розгубленість і тривогу, зім’ятий одяг забризкало грязюкою. Вочевидь, він прийшов про щось порадитися з Шерлоком Голмсом, бо, побачивши свого колегу, збентежився та засмутився. Стояв посеред кімнати, нервово мнучи капелюха, і, здавалося, не знав, що робити.

– Абсолютно небувалий випадок, – сказав він нарешті, – незбагненно заплутана справа!

– Невже, містере Лестрейд! – переможно вигукнув Ґреґсон. – Я не сумнівався, що ви дійдете такого висновку. Чи вдалося вам знайти секретаря, містера Джозефа Стенджерсона?

– Містер Джозеф Стенджерсон, – серйозним тоном видихнув Лестрейд, – був убитий у готелі «Голлідей» сьогодні близько шостої години ранку.

Несподівана та важлива звістка, яку приніс нам Лестрейд, приголомшила всіх. Ґреґсон схопився з крісла, проливши на підлогу залишки віскі з водою. Шерлок Голмс насупив брови та міцно стиснув губи, а я мовчки втупився в нього.

– І Стенджерсон також… – пробурмотів Голмс. – Справа ускладнюється.

– Вона й без того достатньо непроста, – пробурчав Лестрейд, беручись за крісло. – Але я, здається, потрапив на військову нараду?

– А ви… ви точно знаєте, що його вбили? – затинаючись, спитав Ґреґсон.

– Я тільки-но був у його кімнаті, – відказав Лестрейд. – І першим виявив цей злочин.

– А ми тут слухали точку зору Ґреґсона, – зауважив Голмс. – Будьте ласкаві, розкажіть нам, що бачили й що зробили.

– Будь ласка, – погодився Лестрейд, сідаючи в крісло. – Не приховую, я притримувався тієї думки, що Стенджерсон причетний до вбивства Дреббера. Та нове відкриття показало, що я помилявся. Одержимий думкою про його співучасть, я вирішив з’ясувати, де він і що з ним. Третього числа ввечері, приблизно о пів на дев’яту, їх бачили разом на Юстонському вокзалі. О другій годині ночі труп Дреббера знайшли на Брикстон-роуд. Отже, я мав дізнатися, що робив Стенджерсон між пів на дев’яту й тією годиною, коли було скоєно злочин, і куди він подівся після цього. Я надіслав телеграму в Ліверпуль, повідомив прикмети Стенджерсона та просив простежити за пароплавами, що відпливають до Америки. Потім об’їхав усі готелі та мебльовані кімнати неподалік від Юстонського вокзалу. Бачте, я міркував так: якщо вони з Дреббером розлучилися біля вокзалу, то швидше за все секретар переночує десь поблизу, а вранці знову з’явиться на вокзал.

– Вони, ймовірно, заздалегідь домовилися про місце зустрічі, – втрутився Голмс.

– Так і виявилося. Вчорашній вечір я витратив на пошуки Стенджерсона, але марно. Сьогодні почав шукати його ще вдосвіта й до восьмої години нарешті дістався до готелю «Голлідей» на Литл-Джордж-стрит. На запитання, чи не живе тут містер Стенджерсон, мені відразу відповіли ствердно.

«Ви, мабуть, той джентльмен, на котрого він чекає, – сказали мені. – І чекає вас уже два дні».

«А де він зараз?» – поцікавився я.

«У себе нагорі, ще спить. Просив розбудити його о дев’ятій».

«Я сам його розбуджу», – сказав я.

Я подумав, що мій раптовий прихід застане його зненацька й від несподіванки він вибовкає щось про вбивство. Коридорний запропонував провести мене до його кімнати, вона була на другому поверсі й вела у вузенький коридорчик. Показавши мені його двері, коридорний пішов униз, аж раптом я побачив таке, від чого, незважаючи на мій двадцятирічний досвід, мене ледь не знудило. З-під дверей тягнувся тоненький червоний потічок крові, він перетинав підлогу коридора й утворив калюжу біля протилежної стіни. Я мимоволі зойкнув; коридорний одразу ж повернувся назад. Побачивши кров, він мало не знепритомнів. Двері виявилися замкненими зсередини, але ми висадили їх плечима й увірвалися в кімнату. Вікно було розчахнуте, а біля нього на підлозі, скоцюрбившись, лежав чоловік у нічній сорочці. Він був мертвий, і, либонь, уже давно: труп встиг задубіти. Ми перевернули його на спину, і коридорний підтвердив, що це той самий чоловік, який жив у них у готелі під ім’ям Джозефа Стенджерсона. Смерть настала від глибокого удару ножем у лівий бік; далебі, ніж зачепив серце. І тут виявилося найдивніше. Як гадаєте, що ми побачили над трупом?

Перш ніж Голмс устиг відповісти, я відчув, що зараз почую щось страшне, й у мене шкірою забігали сироти.

– Слово Rache, написане кров’ю, – видихнув Голмс.