Артур Конан Дойл - Оповідання про Шерлока Холмса = The Sherlock Holmes Stories

– Ваше французьке золото?

– Атож. Кілька місяців тому нам знадобилися додаткові кошти, і ми позичили тридцять тисяч наполеондорів у банку Франції. Але нам навіть не довелося розпаковувати ці гроші, і вони досі лежать у наших підвалах. Кошик, на якому я сиджу, містить дві тисячі наполеондорів, поскладаних між аркушами свинцевого паперу. Рідко в одному відділенні банку тримають стільки золота, скільки зберігається в нас зараз. Якимось чином про це дізналися, і це змушує директорів напружитися.

– Маєте всі підстави для неспокою, – озвався Холмс. – Ну, нам час приготуватися. Вважаю, що впродовж найближчої години все буде скінчено. Доведеться, містере Меррівезер, прикрити цей ліхтар чимось темним…

– І сидіти в темряві?

– Боюся, що так. Я прихопив колоду карт, щоб ви могли зіграти свою партію в робер, адже нас тут якраз четверо. Але бачу, що дії ворога зайшли настільки далеко, що залишити тут світло було б ризиковано. До того ж нам треба помінятися місцями. Вони відчайдухи й, хоча ми нападемо на них раптово, можуть заподіяти нам чимало лиха, якщо не будемо обережні. Я стану за цим кошиком, а ви сховайтеся за тими. Коли я спрямую на грабіжників світло, хапайте їх. Якщо вчинять стрілянину, Ватсоне, стріляйте в них без вагань.

Я поклав свій заряджений револьвер на віко дерев’яної скрині, а сам зачаївся за нею. Холмс накрив ліхтар і залишив нас у цілковитій пітьмі. Запах нагрітого металу нагадував нам, що ліхтар не згасили й що світло готове спалахнути будь-якої миті. Мої нерви, напружені від очікування, були придушені цією раптової темрявою та цією холодною вогкістю підземелля.

– Для втечі вони мають лише один шлях – назад, через будинок на Кобурґ-сквер, – прошепотів Холмс. – Сподіваюся, ви зробили те, про що я вас просив, Джонсе?

– Інспектор і два офіцери чекають їх біля головного входу.

– Отже, ми заткнули всі дірки. Тепер залишається лише мовчати та чекати.

Як повільно тягнувся час! По суті, минула всього година з чвертю, а мені здавалося, що ніч уже скінчилася і надворі світає. Мої ноги втомилися й затерпли, оскільки я боявся навіть ворухнутися, нерви були напнуті. І раптом я помітив мерехтіння світла внизу. Спочатку це була слабка іскра, що промайнула в просвіті між плитами підлоги. Незабаром вона перетворилася на жовту смужку. Потім без жодного шуму в підлозі з’явився отвір, а посеред освітленого простору – рука – біла, жіночна, – яка начебто намагалася намацати якийсь предмет. Упродовж хвилини ця рука з рухомими пальцями стриміла з підлоги. Потім вона зникла так само раптово, як виникла, і все знову занурилося в пітьму. Лише крізь вузеньку щілину між двома плитами пробивалося слабке світло.

Однак за мить одна із широких білих плит перекинулася з різким скрипінням, і на її місці опинилася глибока квадратна яма, з якої линуло світло ліхтаря. Над ямою з’явилося гладко поголене хлоп’яче обличчя; невідомий пильно поглянув навсібіч: дві руки вперлися в край отвору; плечі піднялися з ями, потім піднявся й увесь тулуб; коліно вперлося в підлогу. За мить незнайомець уже стояв на підлозі біля ями на повний зріст та допомагав вилізти своєму товаришеві, такому ж маленькому та гнучкому, із блідим обличчям і з кучмою яскраво-рудого волосся.

– Все гаразд, – прошепотів він. – Стамеску й лантухи маєш?.. Дідько! Стрибай, Арчі, стрибай, а я вже дам собі раду.

Шерлок Холмс схопив його за комір. Другий злодій прошмигнув у нору; Джонс намагався його затримати, але, мабуть, без успіху: я почув тріск матерії, що рветься. У світлі ліхтаря блиснуло дуло револьвера, але Холмс мисливським стеком хльоснув свого бранця по руці, і револьвер із дзенькотом упав на кам’яну підлогу.

– Марно, Джоне Клею, – сказав Холмс м’яко. – Ви не маєте жодних шансів.

– Бачу, – відповів той зовсім спокійно. – Але товаришеві моєму вдалося втекти, і ви спіймали лише полу його піджака.

– Троє людей чекають його за дверима, – запевнив Холмс.

– То он воно як! Чисто спрацьовано! Вітаю.

– А я вас. Ваша вигадка з рудими дуже оригінальна та вдала.

– Зараз ви побачите свого приятеля, – озвався Джонс. – Він краще вміє пірнати в нори, ніж я. А тепер я одягну на вас кайданки.

– Заберіть свої брудні руки, будь ласка! Не чіпайте мене! – верескнув наш бранець після того, як на нього одягнули наручники. – Можливо, ви й не знаєте, що в мені тече королівська кров. Будьте люб’язні називати мене «сер» і казати мені «будь ласка», коли звертаєтеся до мене.