Артур Конан Дойл - Оповідання про Шерлока Холмса = The Sherlock Holmes Stories

– Атож.

– Який він на вигляд, той Вінсент Сполдінґ?

– Маленький, кремезний, дуже жвавий. Жодної волосини на обличчі, хоча йому вже під тридцять. На чолі має білу плямочку від опіків кислотою.

Холмс випростався й розхвилювався.

– Я так і думав! – сказав він. – А ви не помічали дірочок для кульчиків у його вухах?

– Помітив, сер. Він пояснив мені, що вуха йому проколола якась циганка, коли був маленький.

– Гм! – мовив Холмс і відкинувся на спинку крісла в глибокій задумі. – Він досі у вас?

– О, так, сер, я тільки-но його бачив.

– Він добре виконував роботу, коли вас не було вдома?

– Не можу поскаржитися, сер. Утім, уранці в моїй касі майже нема чого робити.

– Цього досить, містере Вілсон. За день-два матиму честь повідомити вам, що думаю про цю подію. Сьогодні субота… Сподіваюся, у понеділок всі ми вже щось знатимемо.

– Ну, Ватсоне, – спитав Холмс, коли наш відвідувач пішов, – що про все це думаєте?

– Нічого не думаю, – відповів я відверто. – Справа ця видається мені якоюсь таємничою.

– Загальне правило таке, – сказав Холмс, – чим дивніший випадок, тим менше в ньому виявляється таємничого. Якраз тривіальні, безбарвні злочини розгадати найважче, подібно до того, як найважче розшукати в натовпі людину з пересічними рисами обличчя. Але з цим випадком треба розібратися якнайшвидше.

– Що маєте намір робити? – уточнив я.

– Курити, – відповів детектив. – Це завдання якраз на три люльки, і попрошу вас хвилин із десять не звертатися до мене.

Він скоцюрбився в кріслі, підняв худі коліна до яструбиного носа й довго сидів у такій позі, заплющивши очі, та вистромив уперед чорну глиняну люльку, схожу на дзьоб якоїсь дивної птиці. Я дійшов висновку, що він заснув, і сам уже почав дрімати, аж раптом він схопився з виглядом людини, котра прийняла доленосне рішення, і поклав свою люльку на камін.

– Сарасейт грає сьогодні в Сент-Джеймс-холі, – повідомив він. – Що думаєте про це, Ватсоне? Можуть ваші пацієнти обійтися без вас упродовж кількох годин?

– Сьогодні справ не маю. Моя практика забирає в мене не надто багато часу.

– У такому разі, натягайте капелюха й гайда. Передусім мені треба дістатися Сіті. Десь по дорозі поїмо.

Ми доїхали в метро до Олдерсґейта, звідти пішли пішки до Кобурґ-сквер, де відбулися всі ті події, про які нам розповідали вранці. Кобурґ-сквер – маленька сонна площа із жалюгідними претензіями на аристократичний стиль. Чотири ряди бруднуватих двоповерхових цегляних будинків світять вікнами на крихітний садочок, зарослий бур’яном, серед якого кілька бляклих лаврових кущів ведуть важку боротьбу з насиченим кіптявою повітрям. Три позолочених кулі та брунатна вивіска, що висіла на розі з написом «Джабез Вілсон», виведена білими літерами, вказували, що тут розташувалося підприємство нашого рудого клієнта.

Шерлок Холмс зупинився перед дверима, спрямував на них очі, що яскраво поблискували з-під примружених повік. Потім повільно пішов вулицею, згодом повернувся до рогу, уважно вдивляючись у будинки. Перед позичковою касою він разів зо три сильно луснув ціпком по бруківці, потім підійшов до дверей і постукав. Двері негайно ж відчинив кмітливий, чисто поголений юнак, котрий запросив нас увійти.

– Дякую, – сказав Холмс. – Я хотів лише спитати, як пройти звідси на Стренд.

– Третій поворот праворуч, четвертий ліворуч, – миттю відповів помічник містера Вілсона й зачинив двері.

– Але ж і спритник! – зауважив Холмс, коли ми знову рушили вулицею. – Вважаю, що за спритністю він займає четверте місце в Лондоні, а за хоробрістю, мабуть, навіть третє. Я про нього дещо знаю.

– Можливо, – доклався я, – помічник містера Вілсона відіграє важливу роль у цій Спілці рудих. Упевнений, ви питали дорогу лише для того, щоб поглянути на нього.

– Не на нього.

– А на що ж тоді?

– На його коліна.

– І що побачили?

– Те, що й очікував.

– А навіщо ж гримали по бруківці?

– Любий докторе, зараз час для спостережень, а не для балачок. Ми – розвідники у ворожому таборі. Нам вдалося дещо дізнатися про Кобурґ-сквер. Тепер обстежуємо вулиці, які прилягають до неї з іншого боку.

Різниця між Кобурґ-сквер і тим, що ми побачили, коли завернули за ріг, була настільки ж великою, як різниця між картиною та її зворотним боком. За рогом проходила одна з головних артерій міста, що з’єднує Сіті з північчю та заходом. Ця велика вулиця була сповнена екіпажами, що рухалися двома потоками праворуч і ліворуч, а на тротуарах чорніли рої пішоходів. Дивлячись на ряди прекрасних крамниць і розкішних офісів, важко було собі уявити, що позаду цих самих будинків розташована така убога, безлюдна площа.