Артур Конан Дойл - Оповідання про Шерлока Холмса = The Sherlock Holmes Stories

– Боюся, що ми вполюємо не звіра, а качку, – похмуро зауважив містер Меррівезер.

– Можете цілком довіритися містерові Холмсу, сер, – з повагою промовив агент поліції. – У нього свої власні улюблені методи, які, дозволю собі зауважити, дещо абстрактні та фантастичні, але, однак, дають блискучі результати. Маю визнати, що бували випадки, коли він мав рацію, а офіційна поліція – ні.

– Якщо вже ви так кажете, містере Джонс, отже, все гаразд, – хитро прижмурився незнайомець. – І все ж, зізнаюся, мені шкода, що сьогодні не доведеться зіграти мою звичну партію в робер. Це перший суботній вечір за двадцять сім років, який я проведу без карт.

– У сьогоднішній грі ставка більша, ніж у ваших картярських іграх, – зауважив Шерлок Холмс, – і сама гра цікавіша. Ваша ставка, містере Меррівезер, – тридцять тисяч фунтів стерлінґів. А ваша ставка, Джонсе, – людина, котру ви давно хочете спіймати.

– Джон Клей – убивця, злодій, грабіжник і шахрай, – зазначив Джонс. – Він іще молодий, містере Меррівезер, а вже найметкіший злодій у країні: ні на кого іншого я не одягнув би кайданки так охоче, як на нього. Він надзвичайна людина, цей Джон Клей. Його дід був герцогом, сам він навчався в Ітоні й Оксфорді. Його мозок такий самий витончений, як і його пальці, і хоча ми на кожному кроці натикаємося на його сліди, він досі залишається невловимим. На цьому тижні він обкраде когось у Шотландії, а наступного вже збирає гроші на будівництво дитячого притулку в Корнуеллі. Я ганяюся за ним уже кілька років, а ще жодного разу його не бачив.

– Сьогодні вночі матиму честь вам його представити. Мені також доводилося разів зо два натикатися на подвиги містера Джона Клея, і я цілком згоден із вами, що він наймайстерніший злодій у країні… Вже одинадцята година, і нам час виступати. Ви двоє їдьте першим кебом, а ми з Ватсоном поїдемо другим.

Під час нашої довгої поїздки Шерлок був не надто товариський: сидів відкинувшись і насвистував мелодії, які сьогодні почув на концерті. Ми їздили нескінченною плутаниною освітлених вулиць, поки нарешті не дісталися до Фаррінґтон-стрит. – Тепер уже зовсім близько, – заспокоїв мій приятель. – Меррівезер – директор банку, який особисто зацікавлений в усій справі. Джонс також нам знадобиться. Він хороший хлопець, хоча нічого не тямить у своїй професії. Втім, у нього є одна безперечна чеснота: він відважний, як бульдог, і чіпкий, як рак. Якщо схопить когось своєю клешнею, то вже не випустить… Ми приїхали. Ось і вони.

Ми знову зупинилися на тій самій людній і жвавій вулиці, де були вранці. Заплативши візникам і слідуючи за містером Меррівезером, ми увійшли в якийсь вузький коридор і прошмигнули в бічні дверцята, які він відімкнув для нас. За дверцятами виявився інший коридор, дуже короткий. В кінці коридору були масивні залізні двері. Відчинивши їх, ми спустилися кам’яними східцями гвинтових сходів і підійшли до ще одних дверей, настільки ж важких. Містер Меррівезер зупинився, щоб засвітити ліхтар, і повів нас темним коридором, що пахнув землею. Минувши ще одні двері, ми опинилися у великому склепі чи льосі, заставленому кошиками та важкими скринями.

– Згори проникнути сюди ой як не легко, – зауважив Холмс, піднявши ліхтар й оглянувши стелю.

– Знизу також, – додав містер Меррівезер, грюкнувши ціпком по плитах, якими була викладена підлога. – Хай йому грець, звук такий, ніби там порожнеча! – вигукнув він із подивом.

– Змушений попросити вас не галасувати, – сердито буркнув Холмс. – Через вас уся наша експедиція може закінчитися невдало. Будьте люб’язні, сядьте на одну з цих скринь і не заважайте.

Солідний містер Меррівезер із ображеним виглядом сів на кошика, а Холмс опустився на коліна й за допомогою ліхтаря та лупи взявся вивчати щілини між плитами. За кілька секунд, задоволений результатами свого дослідження, він піднявся й сховав лупу до кишені.

– Маємо ще мінімум годину, – зауважив він, – бо вони навряд чи візьмуться за справу раніше, ніж поважний лихвар засне. А от коли він засне, вони не гаятимуть ні хвилини, бо чим раніше закінчать роботу, тим більше часу матимуть для втечі… Ми перебуваємо, докторе, як ви, без сумніву, вже здогадалися, у підвалах відділення одного з найбагатших лондонських банків. Містер Меррівезер – голова правління банку. Він пояснить нам, що змушує найзухваліших злочинців саме зараз із особливою увагою ставитися до цих підвалів.

– Ми зберігаємо тут наше французьке золото, – пошепки сказав директор. – Ми вже мали ряд попереджень, що буде здійснено спробу його вкрасти.