Артур Конан Дойл - Етюд у багряних тонах. Знак чотирьох

– І програєте, – спокійно зауважив Голмс. – А статтю написав я.

– Ви?!

– Атож. У мене є здібність і до спостереження, і до аналізу. Теорія, яку я тут виклав й яка здається вам такою фантастичною, насправді дуже життєва, настільки життєва, що їй я зобов’язаний своїм куснем хліба.

– Але яким же чином? – вирвалося у мене.

– Розумієте, у мене достатньо рідкісна професія. Мабуть, я єдиний такий. Я детектив-консультант, якщо тільки ви уявляєте собі, що це таке. У Лондоні є безліч детективів, і державних, і приватних. Коли ці хлопці потрапляють у глухий кут, вони приходять до мене, і мені вдається скерувати їх у вірному напрямку. Вони знайомлять мене з усіма обставинами справи, а я, добре знаючи історію криміналістики, майже завжди можу вказати їм, у чому полягає помилка. Усі злочини мають багато спільних рис, і якщо ви знаєте подробиці тисячі справ як свої п’ять пальців, дивно було б не розгадати тисяча першу. Лестрейд – дуже відомий детектив. Але нещодавно він не зумів розібратися в одній справі про фальсифікацію та прийшов до мене.

– А інші?

– Найчастіше їх посилають до мене приватні агентства. Усі ці люди потрапили в халепу та прагнуть пояснень. Я слухаю їхні історії, вони вислуховують моє тлумачення, а я кладу в кишеню гонорар.

– Невже ви хочете сказати, – не втерпів я, – що, не виходячи з кімнати, можете розплутати справу, яку не вдається розв’язати тим, кому всі подробиці відомі краще за вас?

– Саме так. У мене така собі інтуїція. Правда, час від часу трапляється якась складніша справа. Ну, тоді доводиться трошки побігати, щоб дещо побачити на власні очі. Розумієте, у мене є спеціальні знання, які я застосовую в кожному конкретному випадку, вони дивовижно полегшують справу. Правила дедукції, викладені в статті, про яку ви відгукнулися так презирливо, просто безцінні для моєї практичної роботи. Спостережливість – моя друга сутність. Ви, здається, здивувалися, коли під час першої зустрічі я сказав, що ви приїхали з Афганістану?

– Вам, без сумніву, хтось про це повідомив.

– Аж ніяк. Я відразу здогадався, що ви приїхали з Афганістану. Завдяки давній звичці ланцюг думок виникає в мене так швидко, що я дійшов висновку, навіть не помічаючи проміжних ланок. Однак вони були, ці ланки. Хід моїх думок такий: «Ця людина – начебто лікар, але вигляд у неї, немов у військовика. Отже, військовий лікар. Він тільки-но приїхав із тропіків – обличчя в нього смагляве, але це не природний відтінок його шкіри, бо зап’ястя в нього набагато біліші. Лице виснажене, либонь, достатньо натерпівся й переніс хворобу. Був поранений у ліву руку – тримає її нерухомо та дещо неприродно. А де під тропіками військовий лікар-англієць міг натерпітися поневірянь і отримати поранення? Звісно ж, в Афганістані». Весь хід думок не зайняв і секунди. Тому я сказав, що ви приїхали з Афганістану, а ви здивувалися.

– Якщо послухати вас, то це видається дуже простим, – всміхнувся я. – Ви нагадуєте мені Дюпена Едґара Алана По. Я гадав, що такі люди існують лише в романах.

Шерлок Голмс піднявся й почав розпалювати люльку.

– Ви, певна річ, гадаєте, що, порівнюючи мене з Дюпеном, робите мені комплімент, – зауважив він. – Але, на мою думку, ваш Дюпен – дуже недалекий чоловік. Цей прийом – збивати з думок свого співрозмовника якоюсь фразою на кшталт «до речі» після п’ятнадцятихвилинної мовчанки – надто вже дешевий показний трюк. У нього, поза сумнівом, були певні аналітичні здібності, але його аж ніяк не можна назвати феноменом, яким, мабуть, вважав його По.

– Ви читали Ґаборіо? – спитав я. – На вашу думку, Лекок – справжній детектив?

Шерлок Голмс іронічно гмикнув.

– Лекок – жалюгідний шмаркач, – сердито сказав він. – У нього тільки й є, що енергія. Від цієї книжки мене просто нудить. Подумаєш, яка проблема – встановити особу злочинця, якого вже посадили у в’язницю! Я б це зробив за двадцять чотири години. Лекок же витрачає на це майже півроку. За допомогою цієї книжки можна вчити детективів, як не треба працювати.

Він так зарозуміло розвінчав моїх улюблених літературних героїв, що я знову почав злитися. Відійшов до вікна та повернувся спиною до Голмса, дивлячись на вуличну суєту. «Нехай він і розумний, – я промовив сам собі, – але, даруйте, не можна ж бути таким самовпевненим!»

– Тепер уже не буває ні справжніх злочинів, ні справжніх злочинців, – невдоволено продовжив Голмс. – Яка ж тоді користь від розуму в нашій професії? Я знаю, що міг би прославитися. На світі немає й не було людини, котра б присвятила розкриттю злочинів стільки вродженого таланту й наполегливої праці, як я. І що ж? Розслідувати нічого, злочинів немає, у кращому випадку якесь невміле шахрайство з такими нехитрими мотивами, що навіть поліція зі Скотленд-Ярду бачить усе наскрізь.