Артур Конан Дойл - Етюд у багряних тонах. Знак чотирьох

– Ні.

– Ха! – з полегшенням усміхнувся Ґреґсон. – У нашій справі не можна нехтувати жодною нагодою, навіть найменшою.

– Для великого розуму дрібниць не існує, – підмітив Голмс.

– Ще б пак, я пішов до Ундервуда та спитав, чи не доводилося йому продати такий-от циліндр відповідного розміру. Той зазирнув у свою книгу й одразу ж знайшов запис. Він послав циліндр містеру Дребберу в пансіон Шарпантьє на Торкі-Террас. Ось таким чином я й дізнався його адресу.

– Спритно, нічого не скажеш, – пробурмотів Шерлок.

– Потім я вирушив до мадам Шарпантьє, – продовжував детектив. – Вона була бліда і, либонь, дуже засмучена. При ній перебувала донька – дивовижно гарненька, між іншим; очі в неї були червоні, а коли я з нею заговорив, губи юнки затремтіли. Я, певна річ, одразу відчув, що справа тут кепська. Вам знайоме це відчуття якогось особливого холодку всередині, коли натрапляєш на правильний слід, містере Голмс? Я спитав:

«Ви знаєте про загадкову смерть вашого колишнього квартиранта, містера Єноха Дреббера з Клівленда?»

Мати кивнула. У неї, вочевидь, не було сил вимовити хоча б слово. А донька раптом зарюмсала. Тут мені вже стало ясно: ці жінки щось знають.

«О котрій годині містер Дреббер поїхав на вокзал?» – цікавлюся я.

Мати, намагаючись здолати хвилювання, судомно ковтнула повітря.

«О восьмій, – відповіла вона. – Його секретар, містер Стенджерсон, сказав, що є два потяги: один – о дев’ятій п’ятнадцять, другий – об одинадцятій. Він хотів їхати першим».

«І більше ви його не бачили?»

Жінка раптом дуже змінилася на обличчі. Вона стала білою, наче крейда, і хрипко, через силу вимовила:

«Ні».

Запанувала мовчанка; раптом донька сказала ясним, спокійним голосом:

«Брехня ніколи не веде до добра, мамо. Будьмо щирими з цим джентльменом. Авжеж, ми бачили містера Дреббера ще раз».

«Хай дарує тобі Всевишній! – залементувала мадам Шарпантьє заламавши лікті й упала в крісло. – Ти знищила свого брата!»

«Артур сам звелів би нам казати лише правду», – твердо сказала дівчина.

«Раджу вам розповісти все, не приховуючи, – наказав я. – Напівзізнання навіть гірше, ніж нічого. Крім цього, ми й самі вже дещо знаємо».

«Нехай уже це буде на твоїй совісті, Алісо! – вигукнула мати й обернулася до мене. – Я вам розповім усе, сер. Не подумайте, що я хвилююся через те, що мій син причетний до цього жахливого вбивства. Він ні в чому не винен. Боюся лишень, що в ваших очах і, можливо, в очах інших він буде несамохіть скомпрометований. Утім, це також неможливо. Свідченням цього є його кришталева чесність, його переконання, все його життя!»

«Ви краще розкажіть, як усе було, – спонукав я. – І можете повірити, якщо ваш син ні до чого не причетний, нічого лихого з ним не станеться».

«Алісо, будь ласка, залиш нас удвох, – попросила мати, і дівчина вийшла з кімнати. – Я вирішила мовчати, але якщо вже моя бідолашна донечка згадала про це, то робити нічого. Й оскільки я зважилася, то розповім усе докладно».

«Оце розумно!» – погодився я.

«Містер Дреббер жив у нас майже три тижні. Він і його секретар, містер Стенджерсон, подорожували Європою. На кожній валізі була наклейка «Копенгаген» – отже, вони прибули безпосередньо звідти. Стенджерсон – чоловік спокійний, стриманий, але його господар, на жаль, людина зовсім іншого характеру. У нього були кепські звички, і поводився він вельми свавільно. Коли вони приїхали, він першого ж вечора дуже напився, й якщо вже казати правду, після полудня ніколи не бував тверезим. Загравав із покоївками й поводився з ними нахабно. Найжахливіше, що незабаром він зачепив і мою доньку Алісу й неодноразово молов язиком таке, чого вона, на щастя, завдяки невинності навіть не могла зрозуміти. Якось він дійшов до крайнощів – схопив її і почав цілувати. Навіть його особистий секретар не витерпів і дорікнув господарю за настільки непристойну поведінку».

«А ви з якого дива це терпіли? – перепитав я. – Ви ж могли викинути геть ваших мешканців будь-якої миті».

Запитання, як бачите, цілком природне, проте місіс Шарпантьє дуже знітилася.

«Бог свідок, я відмовила б їм наступного ж дня, – сказала вона, – але надто великою була спокуса – адже кожен платив по фунту на день, тобто, чотирнадцять фунтів на тиждень, а в цю пору року так важко знайти мешканців! Я вдова, мій син служить на флоті, а це коштує чималих грошей. Не хотілося втрачати прибутків, ну, й терпіла, скільки могла. Але остання його витівка мене вже зовсім обурила, і я негайно попросила його звільнити кімнати. Тому він і поїхав».