Агата Кристи - Чому не Еванс?

– Звісно, треба, любий. Відрости собі вуса.

– Що? Відростити вуса, серйозно?

– Так. Скільки на це піде часу?

– Думаю, два-три тижні.

– Господи! Не уявляла, що це так довго. А прискорити ніяк не можна?

– Ні. Слухай, а може, мені взяти накладні вуса?

– Вони завжди мають такий неприродний вигляд, зсуваються або тхнуть театральним клеєм. Хоча зачекай… здається, є такі вуса, які наклеюються по волосині, так би мовити – з ними ти станеш невпізнаваним. Гадаю, експерт театрального гриму зможе тобі допомогти.

– Він може подумати, що я намагаюся втекти від правосуддя.

– Яка різниця, що він там подумає?

– І що я робитиму, коли відрощу вуса?

– Вдягнеш форму шофера й приїдеш на «Бентлі» в Стеверлі.

– О, зрозумів.

Обличчя Боббі проясніло.

– Одне слово, мій розрахунок такий, – почала пояснювати Френкі. – На водія ніколи не дивляться, як на людину. У кожному разі Бассінґтон-ффренч говорив із тобою якихось дві хвилини й, напевне, думав тільки про те, як замінюватиме фото, тож не надто роздивлявся. Для нього ти був лише молодим гольфістом, який навіщось трапився під ногами. Це тобі не Кеймани, які прийшли до тебе потеревенити й збагнути, що ти за один. Закладаюся, що в уніформі водія Бассінґтон-ффренч і без вусів тебе не впізнав би. Можливо, у нього майне думка, що бачить якесь знайоме обличчя – але не більше. А з вусами ти будеш у повній безпеці. Ну, що скажеш про наш план?

Боббі прокручував почуте в голові.

– Правду кажучи, Френкі, – благородно відказав він, – чудовий план, як на мене.

– У такому разі, – жваво промовила дівчина, – час купувати машини. Слухай, здається, Джордж зламав твоє ліжко.

– Дрібниці, – гостинно озвався Боббі. – Воно ніколи мені не подобалося.

Вони спустилися в гараж, де нервовий на вигляд молодик, майже без підборіддя, але з приємною усмішкою, привітав їх непевним «хо-хо-хо». Його зовнішність трохи псувало те, що очі в нього відмовлялися дивитися в одному напрямку.

– Привіт, Беджере, – сказав Боббі. – Ти ж пам’ятаєш Френкі?

Було очевидно, що той не пам’ятав, але знову дружньо похохокав у відповідь.

– Коли я бачила тебе востаннє, ти стирчав униз головою в багнюці, і нам довелося витягати тебе за ноги.

– Та невже? – відказав Беджер. – Це, п-п-п-певно, було у В-в-в-вельсі.

– Так точно, – відповіла Френкі. – У Вельсі.

– Я з-з-з-завжди кепсько їздив верхи, – мовив Беджер. – І д-д-д-досі так, – сумно додав він.

– Френкі хоче купити машину, – сказав Боббі.

– Дві машини, – уточнила вона. – Джорджева автівка в ремонті.

– Ми можемо дати йому в оренду, – запропонував Боббі.

– Ну, пішли подивимося, щ-щ-що в н-н-н-нас є, – видобув Беджер.

– На вигляд вони чудові, – оцінила Френкі, зачарована яскравими відтінками червоного та яблучно-зеленого.

– На вигляд – так, – похмуро пробурмотав Боббі.

– П-п-п-пропонуємо чудову ціну за цей уживаний «Крайслер», – сказав Беджер.

– Ні, тільки не цей, – заперечив Боббі. – Машина, яку вона купить, має проїхати бодай сто кілометрів.

Беджер з докором глянув на друга.

– Цей «Стандарт» доживає останні дні, – задумливо промовив Боббі, – але гадаю, що до пункту призначення він тебе довезе. «Ессекс» для цього надто хороший. Він іще кілометрів триста п’ятдесят проїде.

– Гаразд, – сказала Френкі. – Я візьму «Стандарт».

Беджер відвів колегу вбік.

– Щ-щ-щ-щ-що скажеш про ціну? – пробурмотів він. – Не хочу н-н-н-н-наживатися на твоїх друзях. Д-д-д-десять фунтів?

– Десять фунтів мене влаштовує, – мовила дівчина, втручаючись у розмову. – Я заплачу одразу.

– Та хто вона така? – голосним шепотом запитав Беджер.

Боббі пошепки пояснив.

– У-у-у-перше бачу титуловану особу, яка п-п-п-платить готівкою, – святобожно прорік Беджер.

Боббі провів Френкі й Джорджа до «Бентлі».

– Коли ви збираєтеся все провернути? – запитав він.

– Якомога скоріше, – відповіла Френкі. – Ми думали, що завтра, після обіду.

– Слухай, а не можна мені з вами? Я наклею бороду, якщо треба.

– Звісно, ні, – відрізала вона. – Борода може відклеїтися у відповідальний момент і все зіпсувати. Але ти міг би проїхатися там на мотоциклі – у великому шоломі та окулярах. Що думаєш, Джордже?

Джордж Арбетнот відкрив рота вдруге.

– Гаразд, – погодився він. – Веселіше буде.

Голос його звучав ще меланхолійніше, ніж раніше.

Зустріч напередодні аварійної вечірки на трьох влаштували в місці, де дорога звертала на Стеверлі з головного шляху на Андовер, десь на відстані двох кілометрів від самого селища.