Агата Кристи - Наприкінці приходить смерть

Цей сон стривожив Ренісенб. Після нього вона то засинала, то прокидалася, а під ранок узагалі не могла склепити очей. Її охопило невідступне відчуття, ніби насувається лихе.

Вона встала рано і вийшла з будинку. Ноги привели її, як це часто бувало, до Нілу. Там уже були рибалки й велика баржа, що швидко пливла до Фів. Були також й інші човни, що лопотіли вітрилами в легких подмухах вітру.

Щось перевернулося в серці Ренісенб, викликавши невгамовне бажання чогось такого, чого вона сама до пуття не розуміла. Вона подумала: «Я відчуваю… відчуваю…» Проте вона не знала, що відчуває! Тобто не знала, як це назвати. Їй думалось: «Я прагну, але чого?»

Чи прагнула вона до Хая? Але Хай помер і не повернеться. Вона сказала собі: «Не варто більше думати про Хая. Навіщо? Все закінчилося, все колишнє життя».

Потім вона помітила ще декого, хто дивився вслід барці, яка наближалася до Фів, і щось у цій постаті – сама її непорушність – вразило Ренісенб, хоч вона і впізнала в ній Нофрет.

Та вдивлялася в Ніл. Була сама. Нофрет думала – але про що?

З подивом Ренісенб раптом зрозуміла, як мало вони всі насправді знали про Нофрет. Вони вважали її загрозою, чужинкою, не цікавлячись її життям і тим, звідки вона приїхала.

Мабуть, раптом подумалося їй, Нофрет сумно було тут самій, без друзів, в оточенні людей, які ставилися до неї вороже.

Ренісенб повільно попрямувала вперед, аж поки не дійшла до Нофрет. Та на мить повернулася, а потім продовжила вдивлятися у воду. Її обличчя нічого не виражало.

Ренісенб боязко промовила:

– Багато човнів на воді.

– Так.

Ренісенб вела далі, слідуючи за якимось похмурим імпульсом, що підбурював її до привітності.

– А місця, де ти жила раніше, схожі на ці?

Нофрет коротко, з якоюсь гіркотою, розсміялася.

– Аж ніяк. Мій батько – купець у Мемфісі. Там весело й багато розваг. Лунає музика, багато співів і танців. Мій батько багато подорожує. Я бувала з ним у Сирії – у Біблі, ген за Носом Газелі [5] Давньоєгипетська назва гори Кармель в Ізраїлі. . Я була з ним на великому човні у відкритому морі.

Вона говорила гордо і жваво.

Ренісенб стояла поряд, повільно обмірковуючи почуте, але слухаючи з дедалі більшою цікавістю та розумінням.

– Тобі тут, певно, дуже нудно, – повільно сказала вона.

Нофрет нетерпляче розсміялася.

– Тут просто смертна туга, смертна – тільки зорювання, засівання, жнива та випаси. Усі тільки й знають, що базікають про врожаї і сваряться про ціну льону.

Ренісенб, скоса спостерігаючи за співрозмовницею, боролася з непевними думками.

І раптом вона тілом відчула потік злості, розпачу та страждань, що вирували в Нофрет.

Ренісенб подумала: «Вона молода, як я, навіть молодша. І вона наложниця старшого чоловіка, метушливого, доброго, але досить дивного чоловіка, мого батька…»

Що вона знала про Нофрет? Нічогісінько. Що сказав учора Горі, коли Ренісенб вигукнула: «Вона вродлива, але й жорстока, а ще лиха!»?

«Яке ти ще дитя, Ренісенб». Ось що він сказав. Ренісенб тепер зрозуміла, що він мав на увазі. Ті її слова не мали жодної ваги – не можна отак просто судити про людину. Яке горе, який біль, який розпач стояли за жорстокою посмішкою Нофрет? Що вона, Ренісенб, що бодай хтось із них зробив, аби привітати її в своєму домі?

Вона промовила, затинаючись, наче дитина:

– Ти нас ненавидиш, і я розумію чому, – ми не були добрими до тебе, але ще не занадто пізно. Хіба ми з тобою, Нофрет, не можемо стати сестрами одна одній? Ти далеко від усього, що тобі знайомо, ти сама – чи не можу я допомогти?

Її слова провалилися в тишу. Нофрет повільно повернулася до неї.

Секунду-дві на обличчі наложниці не відбивалося жодної емоції – Ренісенб навіть на мить здалося, що її погляд пом’якшився. У цій ранковій пасторальній ідилії, в її дивовижних спокої та прозорості здавалося, що Нофрет вагається – так ніби слова Ренісенб торкнулися останнього шару її нерішучості.

То була дивна мить, яку Ренісенб згадуватиме пізніше…

А потім, повільно, вираз обличчя Нофрет змінився. В ньому яскраво проступила недоброзичливість, очі затягло туманом.

Побачивши лють і ненависть у погляді батькової наложниці, Ренісенб відступила на крок.

Нофрет знавісніло прошипіла:

– Йди геть! Мені від вас нічого не треба. Ви нічого не розумієте, телепні, телепні всі як один…

На мить вона замовкла, а потім розвернулася і швидко покрокувала до будинку.