Агата Кристи - Поїзд о 4.50 з Педдінгтона

– Звичайно, і…

Проте міс Марпл провадила, заглушивши відповідь своєї подруги:

– І дозволь мені запитати тебе, чи Маргарет не заперечуватиме, якщо ти не встигнеш на чай – якщо ти приїдеш, скажімо, десь о сьомій вечора?

Місіс Макґілікаді подивилася на подругу з цікавістю.

– Що ти надумала, Джейн?

– Я пропоную, Елспето, що поїду в Лондон із тобою, і ми знову вирушимо до Брекгемптона в тому самому поїзді, у якому ти подорожувала в той день. Потім ти повернешся до Лондона з Брекгемптона, а я приїду сюди, як і ти тоді приїхала. Звичайно, усі витрати я беру на себе, – цю останню фразу міс Марпл промовила з твердою рішучістю.

Місіс Макґілікаді проігнорувала фінансову сторону справи.

– Що, у Бога, ти там сподіваєшся побачити, Джейн? – запитала вона. – Ще одне вбивство?

– Звичайно, ні, – сказала міс Марпл, шокована словами подруги. – Але, признаюся, мені хотілося б самій побачити – під твоїм керівництвом, звісно, – ну, розумієш… так важко підібрати потрібний термін… те місце, де сталося вбивство.

Таким чином, наступного дня міс Марпл і місіс Макґілікаді розташувалися в протилежних кутках купе вагона першого класу в поїзді, який о четвертій годині п’ятдесят хвилин від’їздив від лондонського вокзалу Педдінґтон. У той день на пероні сновигало ще більше людей, аніж у попередню п’ятницю, адже до Різдва залишалося тільки два дні, але потяг, який від’їздив о 4 : 50, був не повний, принаймні у своїй хвостовій частині.

У той день їх не наздогнав жоден потяг, і вони не порівнялися з жодним. Вряди-годи на великій швидкості їх проминали лише зустрічні поїзди, які мчали в напрямку Лондона. Двічі поїзди промчали повз них у протилежному напрямку, але вони їхали на надто великій швидкості. Місіс Макґілікаді знову й знову дивилася на свій годинник із виразом сумніву.

– Мені важко сказати, коли це було… Ми проїхали ту станцію, яка мені запам’яталася…

Але вони безперервно проминали станції.

– Ми будемо в Брекгемптоні через п’ять хвилин, – сказала міс Марпл.

У дверях з’явився контролер. Міс Марпл запитально підняла брови. Місіс Макґілікаді похитала головою. Це був інший контролер. Він пробив компостером їхні квитки й пішов далі, хитаючись, бо поїзд саме гойднуло на довгому повороті. Він стишив хід, коли проїздив той поворот.

– Здається, ми вже приїхали до Брекгемптона, – сказала місіс Макґілікаді.

– Ми проминаємо його передмістя, гадаю, – сказала міс Марпл.

За вікнами замиготіли вогні, будинки, вулиці, трамваї. Швидкість поїзда дедалі зменшувалася. Колеса застукотіли по стрілках.

– Через хвилину ми будемо на вокзалі, – сказала місіс Макґілікаді, – і я не бачу, щоб із нашої подорожі була якась користь. Ти щось з’ясувала для себе, Джейн?

– Боюся, що ні, – сказала міс Марпл, і в її голосі прозвучав сумнів.

– Даремне витрачання грошей, – сказала місіс Макґілікаді, але з меншим осудом, аніж би вона вклала у свої слова, якби платити довелося їй. У цьому міс Марпл не мала найменшого сумніву.

– Хай там як, – сказала міс Марпл, – а хочеться побачити на власні очі те місце, де стався злочин. Цей поїзд запізнюється на кілька хвилин. Той, у якому ти їхала в п’ятницю, теж запізнювався?

– Здається, що так. Я не звернула уваги.

Поїзд повільно витягувався понад довгим пероном Брекгемптонського вокзалу, який кишів людьми. Лунав хрипкий голос із гучномовця, двері відчинялися й зачинялися, люди виходили й заходили, сновигали вгору й униз по платформі. Повсюди панувала метушня.

«Як легко, – подумала міс Марпл, – убивці розчинитися в цьому натовпі, покинути станцію затиснутому в густій масі людей або просто пересісти в інший вагон і поїхати далі цим самим поїздом, а потім вийти десь на одній із наступних станцій. Чоловікові легко заховатися серед багатьох інших чоловіків. Але заховати мертве тіло було б не так просто. Тіло десь має бути».

Місіс Макґілікаді вийшла з вагона. Вона тепер говорила до подруги з платформи, крізь відчинене вікно.

– Потурбуйся про себе, Джейн, – казала вона. – Не застудися. Зараз ми маємо підступний час року, а ти вже не така молода, якою колись була.

– Я знаю, – сказала міс Марпл.

– І припини сушити собі голову над тим, що від мене почула. Ми зробили все, що могли.

Міс Марпл кивнула головою й сказала:

– Не стовбич на холоді, Елспето. Бо ти застудишся, а не я. Іди й випий філіжанку гарячого чаю в кімнаті-ресторані. Ти маєш час, ще дванадцять хвилин до того, як твій потяг відійде назад, до міста.