Агата Кристи - Поїзд о 4.50 з Педдінгтона

– Я, власне, не розумію…

– Що вони можуть мені сказати? Мабуть, нічого цікавого, але хто знає… Думаю, найбільшу частину потрібної мені інформації я можу добути від вас, сер. Інформації про цей будинок і цю родину.

– А який зв’язок така інформація може мати з незнайомою молодою жінкою, що приїхала з-за кордону й була вбита тут?

– Тут ми справді маємо проблему, – сказав Кредок. – Як вона опинилася тут? Чи раніше вона мала якийсь зв’язок із цим будинком? Чи не служила вона в ньому протягом певного часу? Покоївкою, скажімо. Чи, може, вона прийшла сюди, щоб зустрітися з чоловіком, який колись жив у Резерфорд- Холі?

Містер Вімборн холодно зауважив, що в Резерфорд-Холі не жив ніхто, крім Крекенторпів, відтоді як Джосія Крекенторп побудував його в 1884 році.

– Цікавий факт, – сказав Кредок. – Я буду вам вельми вдячний, якщо ви дасте мені короткий опис історії цієї родини…

Містер Вімборн стенув плечима.

– Тут нема чого багато розповідати. Джосія Крекенторп мав підприємство з виробництва солодкого й пікантного печива, прянощів, маринадів і такого іншого. Він надбав великий статок. Він побудував цей дім. Лютер Крекенторп, його старший син, тепер живе в ньому.

– А його інші сини?

– Він мав ще одного сина, – Генрі, – який загинув в автомобільній катастрофі в 1911 році.

– А чи теперішній містер Крекенторп коли-небудь мав намір продати цей дім?

– Він не міг продати його, – сухо відповів адвокат. – Такими були умови батьківського заповіту.

– Можливо, ви розповісте мені про заповіт?

– А чому я повинен розповідати вам про заповіт?

Інспектор Кредок усміхнувся:

– Бо я зможу подивитися його й без вас, якщо захочу, у Сомерсет-Гаусі 5 5 Будинок у Лондоні, у якому зберігаються копії всіх заповітів. .

Містер Вімборн знехотя відповів йому кривою посмішкою:

– Ви маєте цілковиту слушність, інспекторе. Я тільки хотів сказати, що інформація, яку ви просите вам надати, не має жодного стосунку до справи, котру ви розслідуєте. Що ж до заповіту Джосії Крекенторпа, то в ньому нема ніякої таємниці. Він залишив свій великий статок довіреним особам, прибутки з того статку мають виплачуватися його синові Лютеру протягом усього його життя, а по смерті Лютера капітал має бути порівну розділений між дітьми Лютера: Едмундом, Седріком, Гарольдом, Альфредом, Еммою та Едіт. Едмунд був убитий на війні, а Едіт померла чотири роки тому; тож коли Лютер Крекенторп помре, гроші будуть поділені між Седріком, Гарольдом, Альфредом, Еммою та сином Едіт – Александером Істлі.

– А кому дістанеться будинок?

– У заповіті сказано, що будинок відійде найстаршому із синів Лютера Крекенторпа або його нащадкам.

– А чи був Едмунд Крекенторп одружений?

– Ні, не був.

– Отже, маєток відійде…

– До наступного сина – Седріка.

– Містер Лютер Крекенторп не може його позбутися?

– Ні.

– І він не контролює капітал?

– Ні.

– Вам це не здається дивним? – запитав інспектор Кредок. – Певно, батько не любив його.

– Ви не помилилися, – сказав інспектор Вімборн. – Старий Джосія був розчарований, що його старший син не виявив жодного інтересу до родинного бізнесу – чи то будь-якого бізнесу. Лютер гаяв свій час, мандруючи за кордоном та колекціонуючи предмети мистецтва. Старий Джосія дуже не полюбляв такої діяльності. Тому він залишив свої гроші під опікою для наступного покоління.

– Але поки що наступне покоління не має ніякого прибутку, крім тих невеликих грошей, які вони самі собі заробляють або які дає їм батько, а у батька хоч і є солідний прибуток, проте він не може розпоряджатися капіталом.

– Саме так. Проте який стосунок усе це має до вбивства невідомої жінки іноземного походження, я збагнути не годен.

– Схоже, воно й справді не має до цього жоднісінького стосунку, – швидко погодився інспектор Кредок. – Я лише хотів уточнити факти.

Містер Вімборн скинув на нього гострим поглядом, а потім, ніби задоволений його результатом, підвівся на ноги.

– Я зараз хочу повернутися до Лондона, – сказав він. – Якщо, звісно, у вас більше немає до мене запитань.

Він подивився на одного інспектора, потім на іншого.

– Ні, сер, дякуємо вам.

З холу долинув гучний звук гонга.

– О Боже! – сказав містер Вімборн. – Певно, хтось із хлопчиків розважається.

Інспектор Кредок підвищив голос, щоб перекричати гонг, і сказав:

– Ми поки що залишимо родину, нехай вони спокійно з’їдять ланч, але інспектор Бейкон і я хочемо повернутися – скажімо, десь о чверть на третю – і коротко поговорити з кожним членом родини.