Агата Кристи - Поїзд о 4.50 з Педдінгтона

– Ні, вони ніяк до нього не причетні, крім того факту, що труп було знайдено на території їхнього маєтку, – сказав інспектор Бейкон. – Ну й лишається невелика можливість, що художник, який належить до цієї родини, зможе впізнати жертву. Що мене найбільше збиває з пантелику, то це базікання про поїзд.

– А, так. Ви вже зустрічалися з тією старою дамою, як її там… – Головний констебль подивився на папери, які лежали на його столі. – Міс Марпл?

– Так, сер, зустрічався. І вона анітрохи не сумнівається, що все було саме так, як вона вважає. Чи схибнулася вона, чи ні, я не знаю, але вона твердить одне й те саме: мовляв, її подруга бачила, як ту жінку задушили в поїзді, ну й усе таке інше. А як на мене, то це маячня – деякі старі дами постійно бачать усілякі дивовижі, такі як летючі тарілки у власному саду або російські шпигуни в місцевій бібліотеці. Але не випадає сумніватися, що вона справді найняла ту молоду жінку, яка працює в різних леді, і доручила їй знайти труп, і та жінка виконала її доручення.

– Так, вона справді знайшла труп, – зауважив головний констебль. – Знаєте, це справді дивовижна історія. Марпл, міс Джейн Марпл – схоже, я вже десь чув це ім’я… Хай там як, а я сконтактуюся зі Скотленд-Ярдом. Гадаю, ти маєш рацію, що це злочин не місцевого значення – хоч про це поки що не варто згадувати. Чим менше відомостей ми надамо пресі, тим ліпше.

Попереднє розслідування було суто формальною справою. Ніхто не зголосився підійти й упізнати задушену жінку. Люсі викликали, щоб вона посвідчила, як знайшла труп, а лікар засвідчив причину смерті – задушення. Подальше розслідування було відкладене на потім.

Був холодний і вітряний день, коли родина Крекенторпів вийшла із зали, у якій відбувалося попереднє розслідування. Усі п’ятеро були тут: Емма, Седрік, Гарольд, Альфред і Браєн Істлі, чоловік померлої дочки Едіт. Приїхав також містер Вімборн, старший партнер адвокатської фірми, яка завідувала справами родини Крекенторпів. Він приїхав сюди з Лондона, щоб узяти участь у попередньому розслідуванні, попри велику зайнятість. Протягом якоїсь хвилини всі вони стояли на тротуарі, тремтячи від холоду. Навколо них зібрався досить великий натовп; пікантні подробиці про знайдений у саркофазі труп були описані як у лондонській пресі, так і в місцевих газетах.

Навколо шепотілися:

– Це вони…

– Ходімо геть! – гостро сказала Емма.

Великий, узятий напрокат «даймлер» під’їхав до бровки хідника. Емма сіла в машину й помахом руки покликала Люсі. За нею посідали містер Вімборн, Седрік і Гарольд.

Браєн Істлі сказав:

– Альфреда я заберу у свою тарадайку.

Водій зачинив дверцята, і «даймлер» наготувався від’їхати.

– О, стривайте! – скрикнула Емма. – Онде хлопці.

Хлопців, попри їхні ображені протести, залишили вдома, у Резерфорд-Холі, але тепер вони з’явилися тут, усміхаючись від вуха до вуха.

– Ми приїхали на велосипедах, – сказав Стодарт-Вест. – Полісмен був дуже добрий і дозволив нам примоститися в глибині зали. Я сподіваюся, ви нічого не маєте проти, міс Крекенторп? – чемно докинув він.

– Вона нічого не має проти, – відповів Седрік за свою сестру. – Молодість буває лише раз у житті. Це ваше перше попереднє розслідування, чи не так?

– Воно нас розчарувало, – сказав Александер. – Усе так швидко закінчилося.

– Нам не слід стояти тут і розмовляти, – роздратовано мовив Гарольд. – Навколо зібрався цілий натовп людей. І всі, хто має фотоапарат.

На його знак водій від’їхав від бровки. Хлопці весело помахали їм руками.

– Усе так швидко закінчилося! – сказав Седрік. – Ось що вони думають, ці юні невинні діти. А воно для них лише починається.

– Це дуже прикра історія, – сказав Гарольд. – Надзвичайно прикра. Я думаю…

Він подивився на містера Вімборна, який стулив свої тонкі губи й похитав головою з виразом огиди.

– Сподіваюся, – сказав він повчальним тоном, – що розслідування буде незабаром успішно завершене. Поліція виявилася на висоті. Проте це справді, як слушно зазначив Гарольд, дуже прикра історія.

Говорячи, він подивився на Люсі, й у його погляді було очевидне несхвалення. «Якби ця молода жінка, – здавалося, говорили його очі, – не пхала свого носа, куди не слід, нічого б не сталося».

Цю думку, чи дуже на неї схожу, промовив уголос Гарольд Крекенторп.

– До речі… е… е… міс… е… е… Айлесберроу, чому вам забаглося зазирнути в саркофаг?

Люсі давно чекала, коли хтось із родини поставить їй таке запитання. Вона знала, що поліція поцікавиться цим у першу чергу; проте, на її превеликий подив, таке запитання досі не спало на думку нікому більше.