Аґата Крісті - Свідок обвинувачення та інші історії

Він глибоко з полегшенням вдихнув і знову сів.

– Що ж? – сказала вона.

Її голос змінився: став глумливий, зверхній.

Інспектор тихо й чітко відповів:

– Ви дуже розумна жінка, місіс Мерровдін. Гадаю, ви розумієте, про що я. Це не може… повторитись. Знаєте, що я маю на увазі?

– Я знаю, що ви маєте на увазі.

Голос її був рівним, беземоційним. Гість кивнув, задоволений. Вона була розумною жінкою і не бажала, щоб її повісили.

– За ваше довголіття та за довголіття вашого чоловіка, – значуще промовив він і підніс чай до губ.

Тоді його обличчя змінилось. Воно жахливо скривилось… Він спробував підвестись, закричати… Його тіло заціпеніло, обличчя посиніло. Інспектор упав на своє крісло… Його кінцівки охопили конвульсії.

Місіс Мерровдін нахилилась уперед, спостерігаючи за ним. Легка посмішка пробігла по її губах. Вона заговорила – дуже м’яко й лагідно.

– Ви помилились, містере Еванс. Ви гадали, я хотіла вбити Джорджа… Як немудро з вашого боку… дуже немудро.

Вона просиділа там з хвилину, дивлячись на мертвого чоловіка, третього чоловіка, який погрожував перейти їй дорогу й розлучити з коханим.

На її обличчі з’явилась широка посмішка. Вона ще більше стала схожою на мадонну. Потім голосно покликала:

– Джордже, Джордже!.. О, ходи сюди! Здається, стався жахливий нещасний випадок… Бідний містер Еванс…

Канонік Парфітт трохи задихався. Бігати за потягами – справа не для людини його віку. Перш за все його фігура була вже не та, що колись, а після втрати стрункості з’явилася схильність до задишки, яку він сам велично виправдовував, приказуючи: « Моє серце , знаєте!».

Він плюхнувся в куток вагону першого класу та зітхнув із полегшенням. Тепло вагону з обігрівом було таким приємним. Надворі сніжило. Пощастило запопасти місце в кутку для тривалої нічної подорожі. Сумна справа, якщо вам це не вдасться. Варто було б запровадити спальні місця в такому потязі.

Три інші кутки вже були зайняті, і, звернувши увагу на цей факт, канонік Парфітт помітив, що чоловік у дальньому кутку мило до нього всміхався, наче вони знайомі. Той був чисто поголений, із зацікавленим виразом обличчя і з пойнятими сивиною скронями. Було настільки очевидно, що професійно він пов’язаний із законом, що ніхто й на мить не засумнівався б у цьому. Сер Джордж Дюран справді був дуже відомим адвокатом.

– Що ж, Парфітте, – приязно промовив він, – довелось вам побігати, авжеж?

– Шкідливо для мого серця, на жаль, – відповів канонік. – Який збіг, що ми тут зустрілись, сер Джордж. Далеко на північ їдете?

– Ньюкасл, – відповів той лаконічно й додав: – До речі, ви знайомі з доктором Кембеллом Кларком?

Чоловік, що сидів з того ж боку вагона, що й канонік, люб’язно кивнув.

– Ми зустрілись на платформі, – продовжував адвокат. – Ще один збіг.

Канонік Парфітт глянув на доктора Кембелла Кларка з помітним інтересом. Він часто чув його ім’я. Доктор Кларк був видатним лікарем і спеціалістом у галузі психології, а його остання книжка, «Особливості підсвідомого мислення», стала найбільш обговорюваним виданням року.

Канонік Парфітт оглянув квадратне підборіддя, непорушні блакитні очі й рудувате волосся, якого не торкнулася сивина, проте густина його, очевидно, зменшувалась. Також здавалося, що лікар був вольовою особистістю.

І, цілком природно, канонік перевів погляд на сидіння навпроти, частково сподіваючись і там побачити когось знайомого, але четвертий пасажир вагону виявився абсолютним незнайомцем – схоже, іноземцем, чорнявим, непримітної зовнішності. Закутаний у велике пальто, він, здавалось, спав.

– Канонік Парфітт з Брадчестера? – поцікавився доктор Кембелл Кларк приємним голосом.

Канонік мав задоволений вигляд. Ті його «наукові проповіді» таки стали відомими, особливо з того часу, коли ними зацікавилася преса. Власне, це саме те, що зараз церкві й потрібно: сучасність і новизна.

– Я прочитав вашу книжку з неабиякою цікавістю, докторе Кембелле Кларк, – сказав Парфітт. – Хоча час від часу траплялися занадто технічні терміни для мого розуміння.

Втрутився Дюран.

– Ви за спілкування чи за сон, каноніку? – запитав він. – Я одразу зізнаюсь, що страждаю від безсоння, то голосую за перше.

– О, звичайно. Неодмінно, – мовив канонік. – Я рідко сплю під час цих нічних подорожей, та й книга, яку я із собою прихопив, досить нудна.

– У будь-якому випадку ми – наче представницький збір, – підмітив доктор з усмішкою. – Церква, закон і медицина.