Петер Адамс: Позичене обличчя

— Раджу вам, добродію, не марнувати часу: Скрогг лежить під землею, а поночі в готелі дверима не миші грюкають…

Він хотів ще щось сказати, але так і застиг, роззявивши рота: з будинку раптом почулась органна музика. Водночас в одному з вікон спалахнуло світло.

— Там, напевне, дідько виграє! — шепотів О’Гвінн, хрестячись.

Освітлене вікно відчинилося, з нього виглянула молода жінка і невдоволеним сонним голосом спитала:

— Хто там? Хіба не видно — будинок на ремонті!

— Це найстарша, — Енн! — пробурмотів старий, відступивши у затінок.

Девітт привітався до господині, розповів, що він у містечку проїздом, і спитав, чи не можна переночувати у «Блідому місяці». По короткій паузі Енн поцікавилась, хто він.

— Я журналіст, — збрехав Девітт, — повертаюся з невдалого весілля: наречена в останню мить втекла з іншим.

— Нічого не вдієш, доведеться впустити! — Вікно зачинилося. З тіні виринула голова старого гробаря.

— Ну й ну! Весіллячко вам випало пречудове! Але й тут начувайтеся…

Старий явно не бажав зустрітися з Енн і прагнув якнайшвидше забратися геть.

Збагнувши це, Девітт притримав О’Гвінна за плече, вихопив з його рук букет і замість нього поклав у долоню старого п'ятишилінгову монету. О’Гвінн так поспішав, що навіть забув біля тумби свою торбу. Вона була зав'язана шнуром, щось округле, схоже на футбольний м'яч, розпирало паперові стінки. Девітт хотів покликати старого, аж тут у дверях з'явилася Енн.

Дівчина мала гарне, хоча й грубувате обличчя, пишне чорне волосся спадало на оголені повні плечі. Девітт вирішив, що Енн надто огрядна, як на свій вік.

Вона прискіпливо розглядала Девітта, його обличчя, одяг.

— То де ж трапилася ця історія з нареченою?

— У Чезвіку, — відповів Девітт і простяг трояндовий букет. — Але, гадаю, я витратився недаремно: є кому подарувати ці квіти!

Енн взяла букет і, коли вони ввійшли до пивного залу, поставила у глек на стойці, крадькома придивляючись до пізнього гостя: засмагле, зморшкувате обличчя, коротко підстрижене волосся вже посивіло, хоч йому, либонь, не більше сорока. Спортивний піджак і темно-сірі штани, шиті на замовлення, черевики теж дорогі. Справжній денді!..

Девітт тим часом мріяв про ліжко… Слова підпилого О’Гвінна, що готель, мовляв, — це розбійницьке кубло, його анітрохи не злякали. Він уже чув, що кам'яниця на скелі донедавна була пасткою для рибалок: штормової ночі власники будинку засвічували на березі ліхтарі й заманювали судна.

З горішнього поверху знову долинула органна музика.

— Це Ерріс, хай йому грець, — лайнулася Енн. — Ніяк не вгамується, знову дудлить…

— Пожилець? Я гадав, що в зв'язку з ремонтом ви тільки мені виявили таку люб'язність!

— Ерріс невибагливий. Він і в клозеті на голому матраці переспить. — з люттю мовила Енн. — Самі переконаєтесь…

По сходах вони піднялися в коридор, від якого в різні боки відгалужувалось безліч ходів. Заплутані, немов середньовічні провулочки, з багатьма сходинками, вони вели до дверей, серед яких не було і двох однакових.

Бічні переходи захаращені цеглою, кахлями, сміттям, мішками з цементом, діжками з глиною, меблями, винесеними з кімнат. Тут були старі селянські шафи, оббиті залізом скрині (одна з них, хоч Девітт не збагнув чому, на мить привернула його увагу), стільці, комоди, ліжка — ледве можна протиснутися. Зі стін звисали обірвані електричні проводи, які, певне, мають сховати під штукатурку. Світло горіло тільки подекуди, і Енн, перш ніж зайти в суміжний коридор, запалила свічку, котру передбачливо взяла з собою. В кінці коридора Енн відімкнула двері просторої кімнати, де стояло двоспальне ліжко.

— Тут спали мої батьки, — пояснила вона. — Та відколи мати в притулку, кімната вільна.

Енн клацнула вимикачем, але даремно. Їй здалося, що Девітт пильно розглядає її. Згадала про Ерріса. Кілька днів поспіль не встає з ліжка і, слухаючи церковну музику, мережить свої чудернацькі віршики. Коли входила, він промовисто дивився на неї, мовляв, я тебе наскрізь бачу, потім жбурляв їй в обличчя слова, яких не стерпіла б жодна жінка…

Вигнати? Але ж він заборгував більше як за тиждень. Та й не тільки в цьому справа. Часом буває він такий гарний, милий, хоч до рани прикладай, і тоді його просто шкода.

Девітт витягнув зі своєї шкіряної сумки піжаму, несесер, дорожній будильник.

— Вранці разом із сніданком принесете мені всі свіжі газети, — попрохав господиню.

Помітивши в його гаманці чималу пачку грошей, Енн вирішила виявляти новому пожильцеві якнайбільшу гостинність.