Михайло Коцюбинський - Що записано в книгу життя

Та ось зашкрябали мишi, затовклися під мисником, i звідти озвався нудний, пискливий голос.

- Ой, моя смертонько… де ти?

Встав пізно.

День був тихий, важкий. Сіре переповнене небо здушило землю, а по ній лазив туман, як неприкаяні душі.

Треба було возити гній. І він возив, важко ступаючи біля саней, сам сірий, як загуслий туман, i все дивився вглиб себе, де щось осіло за ніч i свердло.

Чогось покинув роботу рано, завидна. Зайшов у хату, потупав мовчки i вийшов. Ще раз вернувся, став біля порога, але не дивився під ноги. Щось хтів сказати - i не знаходив слів.

Мати мовчала.

Тоді він кинув на землю важко, напiвсердито:

- Опам’ятались вже?

- Що кажеш? Га?

- Забули вчорашні дурниці?

- Ох… поможи мені, сину…

- Знов за своє?

- Одвези в гай…

Тоді він раптом присів накарячки, наблизив до баби своє лице, аж на неї війнуло гаряче дихання, i зашептав швидко i з свистом:

- Кажіть, самі схотіли?

- Сама.

- Добре зміркуйте: самі?

- Сама.

Він різко звівся i сів за стіл. Хотів одрізати хліба, але не одрізав i знов поклав на місце.

Не дививсь нi на кого, але чув добре, що всі вже знають.

Не здивувався, коли жінка спокійно сказала:

- Треба літепло гріти.

Значить, зараз будуть обряджати бабу на смерть.

Тоді він байдуже почав дивитись на метушню.

Бачив, як діловито засували у піч солому, як діти шептались в кутку, наче раділи, що «тато одвезуть бабу у гай», як стара простягала руку з-під мисника:

- Сорочку чисту дістаньте.

- А свічки, здається, нема в нас!..- дзвінко скрикнула жінка, i він поліз сам під образи, де звикли ховати вербну воскову свічку.

Йому не слід було дивитись, як обряджатимуть матір, i він вийшов надвір.

А коли повернувся, вона вже лежала готова на лаві, суха, маленька, як справлена курка, з хрестом на грудях,- i чисті п’яти стирчали з-під чорної вовни запаски, як в неживої.

«Скінчили?» - хотів він спитати, але не спитав, бо бачив, що тільки на нього й чекають.

Він підійшов до лави.

- А може б, ви теє…

Вона захитала сухеньким обличчям, на якому лягли нові вже тіні.

Тоді він рішуче підійшов ближче, поцілував руку i губи, а вона благословила його сухими, як осінні гіллячки, руками.

Тепер підходили всі, молодиця i діти, i цілували бабу.

А баба злегенька кректала; їй було добре, що чула на губах теплі уста.

Невістка схлипнула навіть, але зараз замовкла, коли Потап поспитав про верету.

- Нащо тобі?

- Треба б накрити…

- Гляди ж, назад привези.

Потап взяв маму на руки i виніс. Одчинилися двері, холод пішов по хаті, i в чорний морок сіней вскочив одразу дитячий рев.

На санях було сінце. Потап підмостив його бабі під боки, покрив її веретою i, беручись за віжки, спитав:

- Добре вам, бабо?

«Знов «бабо»,- подумав, але не мав зваги поправить.

- Не забудь же верети…- знов пригадала жінка, коли сідав на сани.

Коняка рушила задом - i баба поплила. Їхати було зо три версти полем, що починалось зараз од хати. Ніч впала зразу i проковтнула обрій. Тільки близькі сніги біліли, i туман одягав в іній на ніч дерева.

Мовчали. Що було говорити? Раз - нужда давно замкнула йому уста i промовляла тільки у серці, а друге - щось встало таємне i полохливе між живим тілом на санях i ним, чого не зважався проганять словом.

Уважно дивився, як кобила крутила покошланим задом, на якому осідав уже іній, i думав, що треба врізати січки, міркував, коли краще околоти одвезти в січкарню: чи сьогодні, як поверне додому, чи, може, завтра. Потому згадав, що забув узять рукавиці, що не помив руки од гною, і тепер вони наче в корі.

Йому здалося, що стара щось скрипить. Обернувся назад і крикнув:

- Чого хочете? Га?

Він розібрав насилу. Вона питала, чи вони їдуть Микитиним полем.

- Микитиним? Га-га! Микита давно помер. Вже й поле його продали сини.

- Кому продали?

- Тут ціла історія була.

Він оживився, обертався назад, кричав, щоб мати чула, стукав пужалном в сани, махав руками, радий, що може криком прогнати те таємниче i полохливе, що стояло між ними.

Сани йшли у затоки, стукались копилами, а він одставляв ногу i упирався в тверді краї дороги, як звик се робити, коли вивозив гній. Хвиськав кобилу… Ньо-о! І знов обертався назад.

Вони раді були обоє, що знову живуть спільним життям, як ще тоді, коли стара могла ходити по світі.

Баба хтиво ловила ті новини. Вона нічого того не чула. Що можна почути, валяючись десь під мисником? А той Микита сватав її… Хе-хе!

Не помітили навіть, як обступив їх гай.