Уїлкі Коллінз - Місячний камінь

Ось у таких виразах повідомили мене, яку участь повинен я взяти в написанні історії алмаза. Якщо вам цікаво знати, що я зробив за таких обставин, то дозвольте сказати, що я зробив те, що, напевно, зробили б і ви на моєму місці. Я скромно заявив, що мені таке завдання не під силу, а сам подумав, що виконати його я таки зможу, якщо тільки візьмусь як слід за діло. Здається, містер Френклін прочитав мої таємні думки в мене на обличчі. Він не повірив у мою скромність і настояв на тому, щоб я взявся як слід за діло.

Минуло дві години, як містер Френклін залишив мене. Не встигли за ним зачинитися двері, як я вже пішов до свого письмового столу, щоб почати оповідь. І ось я сиджу безпорадний, незважаючи на всі свої здібності, і все більше переконуюсь, подібно до вищезгаданого Робінзона Крузо, що нерозумно братися за будь-яку справу, не розрахувавши спочатку всіх витрат на неї і не зваживши, а чи під силу вона тобі. Прошу вас, пригадайте, що я цілком випадково розгорнув цю книгу саме на цьому місці напередодні того дня, коли так необачно взявся за справу, яку маю тепер виконувати; і дозвольте запитати — невже це не було пророцтвом?

Я не вірю в забобони; за своє життя я прочитав дуже багато книжок; я, коли хочете, свого роду вчений. Хоч мені минуло вже сімдесят, пам'ять у мене міцна і ноги теж. Ради бога, не вважайте мене неуком, якщо я висловлю свою думку, що такої книжки, як «Робінзон Крузо», ніколи не було і не буде написано. Багато років звертався я до цієї книги, — звичайно, в хвилини, коли палив люльку, — і завжди вона була мені вірним другом і порадником у всіх труднощах цього суєтного життя. Коли в мене поганий настрій, звертаюсь до «Робінзона Крузо». Тоді, коли дружина занадто допече, і тоді, коли хильну зайве, — знову звертаюсь до «Робінзона Крузо». На своєму віку я розтріпав шість грубезних примірників «Робінзона Крузо». В останній день свого народження міледі подарувала мені сьомий примірник. З цього приводу я хильнув зайвого, і «Робінзон Крузо» знову наставив мене на путь істини. Коштує він — у голубій оправі та ще й з малюнком на додачу — чотири шилінги і шість пенсів.

Чи не здається вам, що все це не дуже скидається на початок історії про алмаз? Я наче блукаю бозна-де і шукаю бозна-що. Ми, з вашого дозволу, візьмемо новий аркуш паперу й почнемо спочатку, з найукліннішою повагою до вас.

Кількома рядками вище я згадав про міледі. Алмаз ніколи б не потрапив у наш будинок (де він і пропав), якби його не подарувала доньці міледі; а донька міледі нізащо не могла б одержати цього подарунка, якби міледі в стражданнях і муках не народила її на світ. Але якщо ми почнемо з міледі, нам доведеться розпочати здалека, а це, скажу я вам, справжня втіха для людини, що має виконати таке завдання, як у мене.

Якщо ви хоч трохи знаєте великосвітське товариство, ви, напевне, чули про трьох чудових міс Гернкасл: міс Аделаїду, міс Кароліну та міс Джулію — наймолодшу і, на мою думку, найкращу з трьох сестер, — а в мене була можливість судити про них, як ви згодом переконаєтесь. Я став на службу до старого лорда, їхнього батька (дякувати богові, нам нема ніякого діла до нього у зв'язку з алмазом; я ніколи не зустрічав — ні серед людей вищого, ні серед людей нижчого стану — чоловіка з таким довгим язиком і з таким запальним характером), — так от, кажу, став я на службу до старого лорда пажем до трьох його шляхетних доньок, коли мені було п'ятнадцять років. Там я жив, поки міс Джулія не вийшла заміж за покійного сера Джона Веріндера. Це був чудовий чоловік, тільки треба було, щоб хтось ним керував, і, між нами, він таку людину знайшов; більше того, йому це пішло на користь; він став гладким, жив щасливо і помер легко — від того дня, як міледі повезла його в церкву вінчатись, і до того дня, коли вона полегшила його останній подих і назавжди закрила його очі.

Забув сказати, що я разом з молодою переселився в будинок і маєток її чоловіка.

— Сер Джоне, — сказала вона, — я не можу обійтися без Габріеля Беттереджа.

— Міледі, — відповів сер Джон, — я також не можу без нього обійтись.

Отак він завжди поводився з нею, і саме так я потрапив до нього на службу. Мені було байдуже, куди їхати, аби не розлучатися з моєю пані.

Бачачи, що міледі цікавиться господарством, фермою і тому подібним, я теж почав цікавитися цим, — тим більше, що був сьомим сином бідного фермера. Міледі призначила мене помічником управляючого, я старався з усіх сил (причому досить успішно) і дістав підвищення. Через кілька років, у понеділок, якщо не помиляюсь, міледі каже чоловікові: