Агата Крісті - Знахідка в бібліотеці

— А коли помітили, то що?

— Я була приголомшена. Геть приголомшена! І… страшно сказати: сердита!

— Я б теж розсердилась, — кинула місіс Бентрі.

— Адже є Пітер, розумієте? Його майбутнє цілком залежить від Джеффа. Я гадала, Джефф має його за свого онука, а виявилося, що хлопець йому ніхто й не одержить спадщини! Подумати тільки! — її міцні гарні руки, що лежали на колінах, затремтіли. — І кому б вона дісталася — отій вульгарній простачці, отій авантюристці! О, я б її й сама вбила!

Едді вражено замовкла, її гарні карі очі, в яких відбився переляк, благальне зустрілися з очима місіс Бентрі.

— Який жах! Що ж я кажу?!

Гуго Маклін, що тихо підійшов ззаду, спитав:

— Про які це жахи ви тут розповідаєте?

— Сідайте, Гуго. Ви, певне, знаєте місіс Бентрі?

Маклін саме привітався зі старою леді й промовив:

— То про які це жахи ви тут казали?

— Я казала про те, що ладна була вбити Рубі Кіні, — відповіла Едді Джефферсон.

Гуго Маклін на хвилину задумавсь, потім озвався:

— Бувши вами, я б цього не казав. Вас можуть не так зрозуміти. — Його рішуче замислені очі промовисто дивилися на неї. — Стежте за собою, Едді. — В його голосі було застереження.

Міс Марпл з'явилася на терасі, коли Гуго Маклін і Аделаїда Джефферсон уже йшли стежкою до моря. Вона сіла поруч із місіс Бентрі й сказала:

— Він такий відданий їй!

— Він відданий їй уже багато років. Незвичайна людина!

— Я знаю. Як майор Бері. Цілих десять років упадав коло вдови одного чоловіка, що загинув на війні в Індії. І вже почали навіть розповідати про це анекдоти! Зрештою вона здалася. Та, на жаль, за десять днів до одруження втекла з шофером. Теж дуже чарівна жінка. І така врівноважена…

— Часом люди коять дивовижні речі, — погодилася місіс Бентрі. — От якби ви були тут, Джейн, коли Едді Джефферсон розповідала про себе — як її чоловік розтринькав усі гроші і вони жодного разу не поскаржилися містерові Джефферсону… А потім, цього літа, з нею наче щось сталося…

— Мені здається, вона повстала проти того, щоб жити в минулому, — сказала міс Марпл. — Зрештою, всьому свій час. Хіба ж усидиш у кімнаті, де постійно зашторені вікна?! Просто місіс Джефферсон підняла штори й скинула вдовине вбрання, а її свекрові це припало не до вподоби. Він відчув себе покинутим, хоч і на мить не припускаю, що він зрозумів, хто її до цього підштовхнув. Це б йому, гадаю, теж не сподобалось. Але він був готовий до того, що сталось, як той старий містер Беджер, коли його дружина вдалася до спіритизму. Кожна гарненька дівчина, що вміє добре слухати, зробила б те саме.

— На вашу думку, ота її двоюрідна сестра, Джозі, привезла дівчину навмисне і це була родинна змова?

Міс Марпл похитала головою:

— Ні, я так не вважаю. І не думаю, що Джозі вміє робити ставку на людські почуття. Вона досить тупувата. Її меткий, але вузько практичний розум не здатен передбачити майбутнє, тому вона щоразу дивується всьому, що стається.

— Здається, це було несподіванкою для всіх, — сказала місіс Бентрі. — І для Едді, та й Марка теж.

Міс Марші усміхнулася:

— Цей мав, я б сказала, інші турботи. Самовпевнений молодик із блукаючим поглядом… Такий у вдівцях довго не засидиться, хоч би який закоханий був у свою дружину. Гадаю, вони обоє стогнали в ярмі завжди живої пам'яті старого містера Джефферсона. Але чоловікам щодо цього легше, звичайно, — цинічно додала міс Марпл.

Цієї самої хвилини Марк у розмові з сером Генрі Клітерінгом підтверджував таку думку про себе. З притаманною йому відвертістю він почав із самої суті:

— Мені раптом спало на думку, що в списку тих, кого підозрює поліція, я стою на першому місці! Вони копалися в моїх фінансових справах. Я банкрут або ось-ось ним стану. Якщо старий Джефф помре, як і слід сподіватися, через місяць-два, а ми з Едді, теж як слід сподіватися, поділимо гроші, то все буде гаразд. У мене страшні борт! І якщо вже настане крах, він буде остаточний! А якщо я дістану відстрочку, то, навпаки, опинюся на висоті й розбагатію.

— А ви азартний гравець, — зауважив сер Генрі Клітерінг.

— І був такий завжди. Ризик в усьому — ось моє гасло! Так, те, що хтось задушив цю бідолашну дівчинку, — для мене велика вдача. Я цього не робив. Я не вбивця. Мені здається, я б ніколи не зміг убити. Бо надто ледачий. Але навряд чи поліція мені повірить! Для них я — особа, що відповідає на запитання слідчого! Мотив — ось він, і ніяких докорів сумління! Хоч убий, не збагну, чому я й досі не за ґратами. Той старший поліційний офіцер вовком на мене дивиться.