Уилки Коллинз - Жінка у білому (на украинском языке)

Ці умовляння дихали такою щирою любов'ю, що зворушили б кожного, хто має в серці хоч краплю доброти. Хоч я так і не зумів приглушити свого нез'ясовного упередження, та мені стало совісті добре себе присоромити подумки, і я, щоб суперечка закінчилася миром, поступився, обіцявши зробити все, що від мене вимагається.

Решта вечора минула в жартівливих балачках про моє майбутнє життя в товаристві двох молодих мешканок Камберленду. Надихнутий англійським грогом, від якого він захмелів за п'ять хвилин, Песка утвердився у своєму званні щирого англійця, проголосивши одну по одній кілька промов — і незліченну кількість тостів за здоров'я нашої матері, моєї сестри, за моє власне, а також містера Ферлі й двох молодих панночок, причому він тут-таки щоразу сам собі дякував від імені всіх нас.

— По секрету, Волтере, — довірчо казав мені мій маленький приятель, коли ми вдвох вертали додому, — я оце згадую про своє красномовство і пишаюсь. Душа моя от-от лусне від шанолюбства! Одного чудового дня я таки виступлю у вашому славетному парламенті. Мрія всього мого життя — стати вельмишановним Пескою, членом парламенту!

Вранці я послав мої рекомендації на Портленд-Плейс.

Збігло три дні. Я вже тішився тихцем, що мої папери не справили, мабуть, належного враження. Та на четвертий день надійшла відповідь. Мене повідомляли, що містер Ферлі бере мене на службу і просить незагайно виїхати в Камберленд. Усі необхідні вказівки щодо того, як мені добиратися, були чітко й турботливо викладені в приписці.

Знехотя я спакувався, щоб завтра вранці вирушити з Лондона. Надвечір, поспішаючи десь на гостину, до мене забіг Песка — попрощатись.

— Мої сльози, — весело сказав професор, — хутко висохнуть від грандіозної думки про те, що моя щаслива рука дала перший поштовх вашій кар'єрі. Тож їдьте, мій друже! І ради Бога, поки сонце сяє над Камберлендом (ще одна англійська приказка!), порайте своє сіно! Женіться на одній з тих панночок, станьте членом парламенту, а як вилізете на драбину, згадуйте, що все це зробив Песка, який зостався там, унизу!

Я спробував засміятися з моїм маленьким другом, але його прощальний жарт не поліпшив мені настрою. Він промовляв свої напучування, а мені чомусь щеміло серце. Коли Песка пішов, мені не лишалось нічого іншого, як піти в Гемпстед попрощатися з матір'ю та сестрою.

Цілий день гнітила докучлива спекота, і вечір був похмурий, задушливий.

Матері й сестрі хотілося стільки всього сказати мені на прощання, і вони просили мене побути ще п'ять хвилин, та ще п'ять, тож була десь чи не опівніч, коли служниця замкнула за мною хвіртку.

Я ступив кілька кроків по найкоротшій дорозі до Лондона, а тоді став, вагаючись.

Великий повний місяць плив по темному, беззоряному небу, і горбиста місцевість виглядала дикою та загадковою в таємничому світлі місяця, от ніби це було за сотні миль від столиці. Повернутися так скоро в похмуру лондонську задуху — ні, нізащо! На душі мені було так тривожно; здавалось, як ляжу оце спати у своїй затхлій кімнаті, то й задихнуся. І я надумав: щоб довше побути на свіжому повітрі, зроблю якнайбільший гак, піду білою, в'юнкою стежиною поміж горбів і в Лондон потраплю через передмістя по Фінчлейській дорозі, додому доб'юся аж раннім прохолодним ранком із боку Ріджентс-Парку.

Я звільна ступав собі стежкою, радіючи божественній тиші та м'якій грі місячної світлотіні довкола. Поки я долав першу і найгарнішу частину мого нічного шляху, я просто вбирав враження від довколишнього краєвиду, і думки мої ні на чому не затримувались, та й взагалі я, певне, ні про що не думав. Але коли кінчилися порослі вересом пагорби і я вийшов на дорогу, де було менше поживи для ока, мене помалу знов опосіли думки про близьку переміну в моєму житті. Доходячи до кінця дороги, я був весь у владі примхливих мрій про маєток Ліммерідж, про містера Ферлі й моїх майбутніх учениць, яких мені незабаром доведеться навчати мистецтва акварелі.

Я дійшов до перехрестя. Звідси дороги вели на чотири сторони: в Гемпстед, звідки я йшов, у Фінчлі, на захід і в Лондон. Я машинально звернув на останню дорогу.

Неквапливо йшов я безлюдним шляхом; пам'ятаю, гадав знічев'я, які з лиця ті молоді жительки Камберленду, — коли це вся кров моя захолола від легкого доторку чиєїсь руки до мого плеча.

Я вмить обернувся, стискаючи рукою ціпка.

Переді мною, серед дороги, серед битого шляху, от ніби вона виросла з-під землі чи спустилася з неба, стояла самотня постать жінки, з голови до п'ят убрана в біле. На її обличчі, оберненому до мене, німувало запитання, а рукою вона показувала на темну хмару, навислу над Лондоном.