Уилки Коллинз - Жінка у білому (на украинском языке)

Але так сталось. Якби я не пірнув по професора Песку, коли той лежав на ріні під водою, я б, найвірогідніше, ніколи не зробився учасником подій, що про них мовиться в цій повісті; я, певне, навіть імені не почув би жінки, що заволоділа всією моєю душею, стала метою всіх моїх поривань, провідною зорею мого життєвого шляху.

Схвильоване обличчя і збуджена поведінка Пески в той вечір, коли ми з ним зіштовхнулись біля хвіртки, сказали мені без слів, що скоїлося щось надзвичайне. Одначе годі було вимагати від нього негайного пояснення. Я міг тільки припустити, поки він обіруч тягнув мене до кімнат, що, знавши мої звички, він прийшов до котеджу саме цього вечора, щоб зустріти мене напевне й розказати якісь дуже приємні вісті.

Ми вдерлися до вітальні страшенно грубо й галасливо, гірше бути не може. Мати сиділа біля відчиненого вікна, сміючись та обмахуючись віялом. Песка був у неї улюбленець, ще й неабиякий; яких тільки коників він не викидав — вона йому все пробачала. Люба матуся! Від тої хвилини, коли вона побачила професорову глибоку і вдячну відданість її синові, вона прихилилася до нього всім своїм серцем, не дивувала аніяким його чужоземним химерам, ба навіть не намагалася їх збагнути. Сестра моя Сара, дарма що молода, ставилася до Пески стриманіше. Вона цінувала належно його чудові душевні риси, але не приймала його так безоглядно, як мати. Як на її острів'янські поняття про доброзвичайність, професор постійно переступав межі дозволеного, така вже була його вдача, але Сара не могла не обурюватись. Вона ніколи не могла приховати, як її вражала материна поблажливість до ексцентричного маленького чужоземця. До речі, я завважив, не тільки на прикладі моєї сестри, а й інших, що ми, молоде покоління, далеко не такі щирі й чулі, як більшість наших старших. Я часто бачу, як старі хвилюються, шаріються, заздалегідь смакуючи якусь невинну втіху, а внуки їхні при цьому лишаються незворушні та байдужі. Либонь, наші старенькі були свого часу щирішими дітьми, ніж ми. Невже це освіта забігла так далеко вперед, що ми нині хоч трішечки, а таки занадто освічені та виховані?

Не сміючи це стверджувати, я тільки зазначу, що в товаристві професора Пески мати здавалася куди молодшою за сестру. Так і цього разу: в той час як мати від щирого серця сміялася з нашого хлоп'яцького вторгнення до вітальні, Сара стурбовано збирала черепочки чашки — її професор скинув на підлогу, коли зірвався відчиняти мені двері.

— Я вже й не знаю, що було б, Волтере, коли б ти спізнився на часину, — сказала мати. — Песка ледь не ошалів з нетерплячки, а я — з цікавості. Професор приніс якусь чудесну новину, каже, що вона стосується до тебе. Але він безжально відмовився хоч натякнути на неї, поки не прийде його друг Волтер.

— От лихо — тепер зіпсовано сервіз! — промурмотіла Сара сама до себе, сумовито розглядаючи скалки.

А в цей час Песка в щасливому невіданні скоєного ним лиха завзято викочував велике крісло з кутка на середину кімнати, щоб зависочіти над нами у всій своїй ораторській величі. Повернувши крісло спинкою до нас, він скочив у нього коліньми і схвильовано звернувся з цієї імпровізованої кафедри до своєї пастви, що складалася всього з трьох душ.

— Отже, мої добрі-дорогенькі, — почав Песка (він завжди казав «мої добрі-дорогенькі», коли хотів сказати «мої шановні друзі»), — слухайте мене! Настала ця хвилина — я сповіщаю мою добру новину — нарешті я говорю.

— Слухайте, слухайте! — мовила мати, схвалюючи й цю професорову витівку.

— Мамо, — прошепотіла Сара, — ось зараз він розламає наше найкраще крісло.

— Я повернуся у своє минуле і я заволаю до найблагороднішого із смертних, — провадив Песка, палко вказуючи на недостойного мене через спинку крісла. — Я промовляю до того, хто знайшов мене мертвого на дні морському (через судому) і хто витяг мене нагору! А що я сказав, коли вернувся до життя і до одежі?

— Набагато більше, ніж годилося, — відказав я скількимога твердіше, бо коли заохотиш професора до цієї теми, то його почуття неминуче проллються потоком сліз.

— Я сказав, — наполягав Песка, — що моє життя належить моєму дорогому другові Волтеру до кінця днів моїх, і так воно й є. Я сказав, що не заспокоюсь, поки не знайду нагоди зробити щось хо-ро-ше для Волтера. І до самого цього благословенного дня я не знав спокою. А нині, — закричав запальний чоловічок, — щастя переповнює мене і хлюпає через край! Адже, слово честі, присягаюсь душею, клянусь вірою — я нарешті зробив щось хороше, і мені лишається тільки сказати одне слово: гарно-добре!