— Відтоді як ви виїхали, Ватсоне, я все сиджу в будинку й пропадаю з туги, — сказав баронет. — Сподіваюся, така слухняність мені зарахується? Якби не дане вам слово не виходити на болота, я провів би вечір набагато веселіше, тому що Степлтон надіслав мені записку із запрошенням.
— Так, набагато, я в цьому не сумніваюся, — сухо сказав Холмс. — До речі, ви, імовірно, не цінуєте, що, дивлячись на людину зі зламаною шиєю, ми оплакували вас?
Сер Генрі широко розплющив очі:
— Це ж чому?
— Бо злощасний каторжанин був у костюмі з вашого плеча. Він одержав цей одяг від Беррімора, у якого тепер можуть бути серйозні неприємності з поліцією.
— Ні, навряд чи. Наскільки я пам’ятаю, там не було ніяких міток.
— Ну що ж, його щастя, та й ваше також, оскільки ви всі замішані в протизаконних діях. Власне кажучи, мені як сумлінному детективові варто було б негайно заарештувати всю вашу компанію. Викривальним документом можуть послужити листи Ватсона.
— Краще розкажіть, як наша справа? — запитав баронет. — Чи вдалося вам розібратися в цій плутанині? Ми з Ватсоном із чим приїхали, з тим і сидимо — нічого не дізналися.
— Я думаю, що в найближчому майбутньому багато чого з’ясується. Справа напрочуд складна та заплутана. Для мене деякі пункти досі вкриті мороком… Але він розсіється, неодмінно розсіється.
— Ватсон, мабуть, уже розповідав вам про те, що ми чули на болотах. Тож це не безпідставне марновірство. Мені свого часу доводилося мати справу з собаками, і тут мене не обдуриш — собаче виття неможливо не впізнати. Якщо вам удасться надягти намордника на цього пса й припнути його на ланцюг, то я вважатиму вас найвидатнішим детективом у світі.
— Буде він і в наморднику, буде й на ланцюзі, тільки допоможіть мені.
— Я зроблю все, що ви скажете.
— Чудово! Але я зажадаю сліпої покори без усяких «навіщо» і «чому».
— Як вам буде завгодно.
— Якщо ви погоджуєтеся на це, тоді ми розв’яжемо наше завдання. Поза будь-яким сумнівом…
Холмс затнувся на півслові й спрямував пильний погляд кудись поверх моєї голови. Лампа світила просто йому в обличчя — застигле, немов обличчя класичної статуї. Воно було втіленням тривоги й напруження.
— Що сталося? — в один голос гукнули ми з сером Генрі.
Холмс перевів погляд на нас, і я відчув, що він намагається придушити своє хвилювання. Його обличчя не виказувало нічого, але очі світилися торжеством.
— Даруйте мені, але я не міг стримати свого захвату, — сказав він, показуючи на портрети, що висіли на протилежній стіні. — Ватсон стверджує, що в живописі я нічого не петраю, але це в ньому говорить почуття суперництва, адже в нас різні погляди на твори мистецтва. А портрети справді чудові.
— Радий чути, — сказав сер Генрі, з подивом дивлячись на мого друга. — Я в картинах мало тямлю. От кінь або бичок — інша річ. Але хто б міг подумати, що у вас є час цікавитися мистецтвом!
— Не хвилюйтеся, гарну річ я помічу завжди. Закладаюся, що он та дама в блакитній шовковій сукні — пензля Неллера. А товстий джентльмен у перуці, безумовно, написаний Рейнольдсом. Це, ймовірно, фамільні портрети?
— Так, усі до одного.
— І ви знаєте їх на імена?
— Беррімор довго муштрував мене з цього предмета, і я, здається, можу відповісти свій урок без запинки.
— Хто цей джентльмен із підзорною трубою?
— Це контр-адмірал Баскервіль, який служив у Вест-Індії. А он той, у синьому сюртуку і з сувоєм у руках, — сер Вільям Баскервіль, голова комісії Палати громад за часів Пітта. [16] Пітт Вільям-Старший (1708–1778) — англійський державний діяч; з 1766 по 1768 рік — прем’єр-міністр.
— А цей чоловік навпроти мене, у чорному оксамитовому камзолі з мереживами?
— О! З ним ви маєте познайомитися. Це і є винуватець усіх бід — лиходій Гуго, який започаткував легенду про собаку Баскервілів. Його, мабуть, ми нескоро забудемо.
Я дивився на портрет з інтересом і деяким здивуванням.
— Боже мій! — сказав Холмс. — Та на вигляд він такий спокійний, тихенький. Щоправда, в очах є щось бісівське. Але я уявляв собі Гуго таким дужим молодцем із розбійницькою фізіономією.
— Портрет справжній, безсумнівно. Позаду на полотні написано його ім’я й дату — тисяча шістсот сорок сьомий рік.
Решту вечора Холмс говорив мало, але портрет розпусника Гуго немов прикував його до себе, і за вечерею він майже не зводив із нього очей. Однак хід думок мого друга став мені зрозумілий тільки тоді, коли сер Генрі пішов до себе. Холмс прихопив свічку зі свого нічного столика і, повернувшись разом зі мною до бенкетної зали, освітив потемнілий від часу портрет.
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу