Артур Конан Дойл - Собака Баскервілів

Баскервіль-Хол, 13 жовтня.

Любий Холмсе!

З моїх попередніх листів і телеграм ви знаєте про все, що сталося останнім часом у цій найбільшій глушині в світі. Що довше тут живеш, то більше в’їдається в душу болотяний сум цих неосяжних просторів, втім, не позбавлених навіть певної похмурої принадності. Варто мені лише вийти на пагорб, і я відчуваю, що сучасна Англія залишається десь там, а замість неї бачиш навколо тільки залишки житла та праці доісторичної людини. Це давно зникле плем’я нагадує про себе всюди: ось його печери, ось могили, ось величезні кам’яні брили, що залишилися там, де, очевидно, були його капища. [11] Капище — місце, де відбувалися язичницькі обряди поклоніння богам.

Дивлячись на висічені примітивним знаряддям схили пагорбів, на яких темніють ці печери, забуваєш, у якому столітті живеш. Аж ось ніби під низькою аркою однієї з них з’явилася одягнена у звірину шкіру волохата істота і вклала у лук стрілу з крем’яним наконечником. Тоді ви відчули б, що її присутність тут доречніша, ніж ваша. Але найдивніше, що ці люди так густо заселяли тутешні неродючі місця. Я не археолог, але, як на мене, це було аж ніяк не войовниче, а радше пригноблене плем’я, яке задовольнялося тим, від чого відмовлялися інші.

Однак усе це зовсім не стосується мого перебування тут і, ймовірно, анітрохи не цікаве такій суто практичній людині, як ви. Я досі не можу забути вашої байдужості до питання про те, чи рухається Сонце навколо Землі, чи Земля навколо Сонця. Тож перейдімо до фактів, безпосередньо пов’язаних з Генрі Баскервілем.

Останні кілька днів ви не отримували від мене ніяких відомостей з тієї простої причини, що мені не було про що розповідати. Але відтоді сталася одна дивна подія, про яку я згодом вам доповім, а поки що розберемося в інших обставинах, вельми суттєвих у нашій справі.

Одна з цих обставин досить істотна, хоча я майже не згадував про неї у своїх листах, — це каторжник, який переховується на болотах. Є всі підстави припускати, що він утік з цих місць, на превелику радість мешканців віддалених ферм. Із часу його втечі минуло два тижні, відтоді про нього не чути. Важко собі уявити, щоб людина могла проіснувати на болотах увесь цей час. Щоправда, там є де ховатися.

Кожна з кам’яних печер могла б служити йому притулком. Але ж без їжі не проживеш. Хіба, може, він ловить і вбиває овець… Ні, каторжник, безумовно, кудись перейшов, а тому жителі віддалених ферм сплять тепер спокійно.

Ми, четверо здорових, сильних чоловіків з Баскервіль-Холу, в крайньому разі зможемо захистити себе, але зізнаюся вам: мене непокоїть думка про Степлтонів. Близьких сусідів вони не мають, тож їм важко розраховувати на чиюсь допомогу. Покоївка, старий лакей, сестра й брат — останній, очевидно, аж ніяк не силач, — от і всі мешканці Мерріпіт-Хаус. Вони виявляться абсолютно безпорадними в руках цього ноттінґхіллського вбивці, якщо той залізе до них у будинок. Ми з сером Генрі дуже хвилювалися за них і навіть пропонували, аби конюх Перкінс ночував у Мерріпіт-Хаус, але Степлтон навіть чути про це не хотів.

Річ у тім, що наш друг баронет починає виявляти неабияку зацікавленість своєю чарівною сусідкою. Та це й не дивно, тому що він жвава, активна людина, йому нудно в такій глушині, а вона, зізнаюся, надзвичайно приваблива жінка. У ній є якась екзотична жага, на противагу її холоднокровному й зовсім безпристрасному братові. І водночас у ньому відчувається прихований вогонь. Зважаючи на все, він має на сестру великий вплив; мені не раз доводилося ловити погляди, які вона кидає на нього під час розмови, немов очікуючи схвалення своїх слів. Хочу сподіватися, що вони живуть у злагоді. Такий сухий блиск в очах і такі тонкі, стиснуті губи часто свідчать про твердий, а можливо, й суворий характер. У всякому разі, цей натураліст — цікавий тип і неодмінно викликав би у вас інтерес.

Того самого дня він прийшов з візитом до сера Генрі, а наступного ранку повів нас туди, де сталася подія, пов’язана з легендою про розпусника Гуго. Ми пройшли кілька миль углиб боліт і опинилися в невеликій долині, такій похмурій, що вона сама по собі могла сприяти народженню подібної легенди. Вузький прохід між вищербленими кам’яними стовпами вивів нас на відкриту, порослу болотяною травою галявину.

Посеред неї лежать два величезних камені, що звужуються догори й схожі на гігантські гнилі ікла якогось чудовиська. Усе тут достоту відповідає опису сцени, на якій розігралася давня трагедія. Сер Генрі з цікавістю роззирався навсібіч і все запитував Степлтона, невже той вірить у можливість втручання надприродних сил у людські справи. Тон у нього був байдужий, але він, очевидно, ставиться до всього дуже серйозно. Степлтон відповідав стримано, багато недоговорював і явно оберігав почуття молодого баронета. Він розповів нам про кілька випадків, коли цілі покоління родин відчували на собі вплив якихось недобрих сил, і після всіх цих розповідей у нас склалося враження, що Степлтон разом із багатьма іншими місцевими мешканцями вірить у легенду про собаку Баскервілів.