Артур Конан Дойл - Собака Баскервілів

Але я поспішав до свого підопічного, сера Генрі. Похмурі болота, загибель нещасного поні, загадкове виття, якому приписували зв’язок з моторошною легендою роду Баскервілів, — усе це навіювало тривожні думки. А до цих непевних вражень додалися ще й цілком недвозначні слова міс Степлтон, які були сказані з такою силою переконання, що мені не доводилося сумніватися в серйозності й глибині причин, які їх викликали. Я відхилив наполегливі запрошення до сніданку і пішов додому тією самою стежкою.

Але, окрім цієї стежки, тут був, мабуть, ще й інший, коротший, шлях, адже не встиг я вийти на дорогу, як побачив перед собою міс Степлтон. Із рум’янцем, що палав у неї на щоках, вона була ще привабливішою. Молода жінка сиділа на камені край дороги, важко дихаючи й притискаючи руку до грудей.

— Мені хотілося випередити вас, докторе Ватсон, і я всю дорогу бігла, — промовила вона. — Навіть капелюха не встигла надягти. Я не буду затримуватися, аби брат не помітив моєї відсутності. Мені тільки хочеться перепросити вас за свою прикру помилку: адже я подумала, що ви — сер Генрі. Прошу, забудьте все, що я говорила, вас це ніяк не обходить.

— Як же я можу це забути, міс Степлтон! Мені небайдужа доля мого друга, сера Генрі. Скажіть мені, чому ви так наполягали на його від’їзді до Лондона?

— Жіноча примха, докторе Ватсон! Коли ми з вами познайомимося ближче, ви переконаєтеся, що я не завжди можу пояснити свої слова та вчинки.

— Ні, ні! Я пам’ятаю, який у вас був схвильований голос, я пам’ятаю ваші очі. Міс Степлтон, будьте відверті зі мною, прошу вас! Щойно я тут опинився, як відразу відчув, що навколо мене скупчуються якісь примари. Ходиш немов по Ґрімпенській твані: ось-ось загрузнеш з головою на одній з цих зелених галявин, і ніхто не допоможе тобі звідти вибратися. Поясніть, на що ви натякали, і я передам ваше застереження серові Генрі.

Тінь нерішучості майнула на обличчі міс Степлтон, але не минуло й секунди, як її погляд став знову суворим, і вона відповіла мені:

— Ви надаєте занадто великої ваги моїм словам, докторе Ватсон. Смерть сера Чарльза приголомшила нас із братом. Ми часто зустрічалися з покійним, оскільки найбільше він полюбляв прогулюватися цією стежкою, що веде до нашого будинку. Легенда про прокляття, яке тяжіє над родом Баскервілів, пригнічувала сера Чарльза, і коли сталася катастрофа, я зрозуміла, що його побоювання не були безпідставними. Тепер мене дуже турбує приїзд спадкоємця сера Чарльза, і я вважаю за потрібне попередити його про небезпеку, що йому загрожує. От і все, нічого іншого я не хотіла сказати.

— Але в чому полягає ця небезпека?

— Ви знаєте легенду про собаку?

— Я не вірю в такі нісенітниці!

— А я вірю. Якщо ви маєте хоч якийсь вплив на сера Генрі, відвезіть його звідси. Це фатальне місце для Баскервілів. Світ великий. Чому серові Генрі треба жити саме тут, де йому загрожує небезпека?

— Ось тому він і вирішив тут жити. Такий характер має ця людина, і якщо ви не висловитеся чіткіше, навряд чи мені вдасться його звідси забрати.

— Не можу дати вам докладніших відомостей з тієї простої причини, що я їх не маю.

— Тоді, міс Степлтон, дозвольте поставити вам ще одне питання. Якщо це все, що ви мали сказати мені, чому ж ви боялися, що вас почує брат? Як на мене, тут немає нічого такого, що могло б не сподобатися йому або будь-кому іншому.

— Мій брат дуже не хоче, щоб Баскервіль-Хол стояв пусткою: це зашкодить бідному люду, що живе тут на болотах. Він би страшенно розсердився на мене, якби знав, що я намагаюся якось вплинути на сера Генрі. Але я виконала свій обов’язок і більше нічого не скажу. А тепер мені час іти, бо він шукатиме мене й запідозрить, що я говорила з вами. Прощавайте!

Вона повернулася й незабаром зникла серед валунів, а я, сповнений якихось примарних страхів, попрямував до Баскервіль-Холу.

Від сьогодні я викладатиму хід подій за своїми листами до містера Шерлока Холмса, які лежать зараз переді мною на столі. Вони збереглися повністю, якщо не враховувати одного загубленого аркуша, і передадуть усі мої думки й підозри точніше, ніж я міг би це зробити, покладаючись лише на свою пам’ять, хоча з неї ще й досі не вивітрилися події тих днів.