Артур Дойл - Пригоди Шерлока Холмса. Том 2

— Ви зберегли цей аркуш?

— Ні, сер, він розсипався, коли я його взяв.

— А чи одержував сер Чарльз раніше листи, написані тією самою рукою?

— Я не звертав уваги, сер. Я лише тому запам’ятав цей лист, що того дня він був єдиний.

— І ви не знаєте, що це за «Л.Л.»?

— Ні, сер. І гадки не маю. Але якби ми розшукали цю леді, то дізналися б багато чого про смерть сера Чарльза.

— Не розумію, Беріморе, як ви могли приховувати такі важливі відомості?

— Бачте, сер, одразу після того в нас самих трапилася біда. І до того ж, сер, ми обоє так любили сера Чарльза, ніколи не забували, який він був ласкавий до нас. Ворушити минуле нашого бідолашного хазяїна... це все одно йому не допомогло б. А коли до цього причетна жінка, слід діяти надто обережно. Навіть най— мудріші з людей...

— То, по-вашому, це могло зашкодити його репутації?

— Так, сер, я вирішив, що до добра це не доведе. Але ви були такі ласкаві до нас, що не я схотів од вас це приховувати

— Гаразд, Беріморе, йдіть собі.

Ключник пішов, і сер Генрі обернувся до мене:

— Ну, Ватсоне, що ви скажете про цей новий промінець світла?

— Хіба те, що він ще більше згустив темряву.

— Отож-бо й воно. Але якби ми натрапили на слід тієї Л.Л., усе з’ясувалося б. Ми знаємо тепер багато. Ми знаємо, що є жінка, якій відомо чимало таємного. От тільки якби знайти її! Що, по-вашому, нам слід тепер робити?

— Негайно повідомити про все Холмса. Можливо, це дасть йому потрібний ключ до розгадки. Я майже певен, що він одразу приїде сюди.

Я пішов до себе й написав Холмсові звіт про вранішню розмову. Мій друг, напевно, останнім часом дуже заклопотаний, бо листи з Бейкер-стріт надходять усе рідше. Вони дедалі коротші, в них ані словом не згадується про мої звіти й про мету моєї поїздки. Ота справа з шантажем, напевно, забрала всі його сили. Але нові події, безперечно, привернуть його увагу і знову збудять цікавість до нашої загадки. Я так хотів би, щоб він був тут!

17 жовтня. Сьогодні з самісінького ранку ллє дощ; краплі його шурхотять у листі плюща, спадають із карнизів. Я згадав про каторжанина серед безмежних похмурих, холодних боліт. Бідолаха! Теперішніми своїми муками він спокутує навіть найтяжчі злочини. А потім я згадав того, іншого, — обличчя в кебі, постать на тлі місяця. Невже він теж мокне під цією зливою — невловимий спостерігач, людина з мороку? Увечері я надяг дощовик і подався в глиб боліт, вимальовуючи в своїй уяві найпонуріші картини; дощ сік мені в обличчя, у вухах свистів вітер. Хай Господь боронить тих, хто нині блукає коло Ґримпенської трясовини, — такої пори навіть узгір’я перетворюються на драговину. Я відшукав гранітний стовп, на якому бачив того самотнього спостерігача, і з його стрімкої вершини поглянув униз, на похмурі болота. Дощові потоки заливали бурі улоговини, важкі олив’яні хмари нависали над землею, а між ними виднішали чудернацькі обриси горбів. Далі, ліворуч од мене, над деревами стриміли ледь помітні крізь туман дві вузькі вежі Баскервіль-Холла. Вони були єдиним знаком людського життя серед цих боліт, окрім прадавніх кам’яних жител, що юрмилися по схилах пагорбів. Але ніде не було й знаку отого незнайомця, що його я бачив на цьому самому місці позаминулої ночі.

По дорозі додому мене наздогнав доктор Мортімер, що їхав у двоколці з ферми «Трясовина». Увесь цей час він був дуже уважний до нас; не минало й дня, щоб він не зазирнув до Холла й не спитав, як нам ведеться. Він посадовив мене в свою двоколку й запропонував підвезти додому. Я побачив, що він страшенно засмучений через свого спанієля. Пес заблукав десь на болотах і не повернувся. Я втішав доктора, як тільки міг, але, згадавши, що сталося з поні посеред Ґримпенської трясовини, подумав, що він ніколи вже не побачить свого песика.

— До речі, Мортімере, — сказав я, — ви, напевно, знаєте всіх, хто живе в цих околицях?

— Гадаю, що так.

— Тоді ви, мабуть, назвете мені ім’я жінки, ініціали якої — «Л.Л.»?

Мортімер якусь хвилину подумав.

— Ні, — відповів він нарешті. — Щодо циган та наймитів я не певен, але з фермерів та власників маєтків такі ініціали ні до кого не підходять. Проте стривайте, — додав він, помовчавши. — Є така собі Лopa Лайонс, але вона мешкає в Кумбі-Тресі.

— Хто вона така? — спитав я.

— Френклендова дочка.

— Як? Дочка старого дивака Френкленда?

— Так. Вона одружилася з художником на прізвище Лайонс, — той приїздив сюди на етюди. Він виявився негідником і покинув її. Проте я чув, що винуватити лише його самого не можна. Батько зрікся її, бо вона вийшла заміж проти його волі, — а може, й з іншої причини. Одне слово, два грішники — і старий, і молодий — допікали бідолашній жінці, як тільки могли.