Артур Дойл - Пригоди Шерлока Холмса. Том 2

Ми з сером Генрі були добрі бігуни, але невдовзі зрозуміли, що нам його не наздогнати. При місячному світлі ми бачили, як він довго ще біг і нарешті обернувся на маленьку цятку, що метушилася між брилами на схилі далекого пагорба. Ми бігли, аж поки знемоглися до краю, і відстань між нами й ним дедалі більшала. Врешті-решт ми зупинилися й посідали на камені, дивлячись услід утікачеві.

І тут раптом сталося найнесподіваніше. Ми вже підвелися з каменів, щоб повертати додому, бо вирішили облишити марну гонитву. Місяць був праворуч від нас; гостра верхівка гранітного стовпа чітко видніла на тлі його сріблястого кола. І на цьому стовпі я раптом побачив людську постать, що стояла нерухомо, наче вирізьблена з дерева. Не думайте, що то було видиво, Холмсе. Можу вас запевнити, що ще ніколи в житті я не бачив нічого так виразно. Як я зміг роздивитися, то була постать високого худорлявого чоловіка. Він стояв, трохи розставивши ноги, згорнувши на грудях руки, схиливши голову, й ніби задумано дивився на царство торфовища й граніту, що розкинулося перед ним. Отаким мав бути справжній дух цих страхітливих боліт. Ні, то був не каторжанин. Він стояв далеко від того місця, де зник утікач. Та й на зріст він був набагато вищий. Скрикнувши з подиву, я показав на нього баронетові, але тієї самої миті, коли я схопив його за руку, той чоловік зник. Гостра верхівка гранітного стовпа, як і раніше, врізалася в місячне коло, але мовчазної, нерухомої постаті на ній уже не було.

Я хотів негайно піти туди й оглянути стовп, але до нього було надто далеко. Та й баронетові нерви не могли заспокоїтись після того виття, що нагадало йому про похмуре родинне повір’я, — йому було не до нових пригод. До того ж він сам нічого не бачив, і його не могло схвилювати це дивовижне видиво.

— Напевно, вартовий, — мовив він. — Відтоді, як утік каторжанин, їх на болотах повно.

Можливо, він казав правду, але мені так хотілося в цьому переконатися! Сьогодні ми повідомимо принстаунську владу про те, де переховується втікач, але все-таки шкода, що нам не вдалося спіймати його самим і врочисто повернути назад за ґрати. Такими були наші пригоди останньої ночі, і ви мусите визнати, любий мій Холмсе, що я дав вам якнайповніший звіт про них. Більша частина моєї розповіді, звичайно, не має жодного стосунку до нашої справи, проте я вважаю за краще переповісти вам усі факти — ви самі відберете з них ті, що стануть нам у пригоді. Деяких успіхів ми все ж досягли. Ми дізналися про причину поведінки Беріморів, а це вельми прояснило становище. Але болота з їхніми таємницями й дивними мешканцями і далі залишаються для нас загадкою. Можливо, в наступному листі мені вдасться пролити на неї трохи світла. Але буде найкраще, якщо ви приїдете сюди самі. В усякому разі, протягом кількох наступних днів я подам про себе звістку.

Досі в своїй розповіді я цілком обходився тими звітами, які щодня надсилав Шерлоку Холмсу. Але тепер я підійшов до такого моменту, коли мушу знову довіритися власним спогадам, підкріпивши їх сторінками свого тогочасного щоденника. Ці кілька уривків з нього впритул підведуть нас до тих подій, що назавжди до дрібниць закарбувалися в моїй пам’яті. Отже, я переходжу до опису ранку, що настав після нашої невдалої гонитви за каторжанином та інших дивовижних пригод на болотах.

16 жовтня. Похмурий, туманний день, сіє мжичка. Над будинком клубочаться хмари; часом вони рідшають, і тоді вдалині стає видно простори похмурих боліт, на яких сріблом виблискують схили пагорбів та мокрі брили, осяяні сонячним світлом. І в домі, й надворі однаково сумно. Після нічної пригоди баронет у кепському настрої. Я сам відчуваю на серці якийсь тягар, страх неминучої біди — тим більший, що пояснити його я не здатен.

А хіба нема причин для такого страху? Варто лише згадати ті події, котрі свідчать, що нас оточують якісь лиховісні сили. Смерть останнього господаря Холла, що якнайдостеменніше збігається з родинним переказом, чутки про дивовижну істоту на болотах. Я двічі на власні вуха чув звук, що скидався на собаче виття. Але ж не можна справді повірити, що це поза законами природи. Собака-привид, який залишає сліди на землі і сповнює повітря гучним виттям, — це неймовірно. Степлтон, та й Мортімер теж, могли піддатися цим чуткам. Але якщо в мене є щось від почуття гідності, то це — здоровий глузд, і я не вірю таким забобонам. Щоб повірити в них, треба скотитися до рівня цих нещасних селян, котрі не вдовольняються оповідками про пекельного пса і наділяють його ще й полум’ям, що пашить із пащі та очей. Холмс не став би й слухати такі побрехеньки, а я — його посланець. Проте факт є факт: я двічі чув це виття на болотах. А може, тут справді блукає якийсь великий собака, — але звідки він тут узявся, де знаходить їжу, чому ніхто не бачить його вдень? Правду кажучи, ми натрапляємо на дедалі більші труднощі, силкуючись дати цьому правдоподібне пояснення. Навіть якщо облишити собаку, — як пояснити те, що було в Лондоні: появу людини в кебі, лист, що закликав сера Генрі уникати боліт? Тут урешті-решт усе природно, хоча це може чинити як друг, захисник, так і ворог. Але де він зараз, цей друг або ворог? Залишився в Лондоні чи подався слідом за нами сюди? А може... може, це той незнайомець, якого я бачив на стовпі?