Артур Дойл - Пригоди Шерлока Холмса. Том 2

Щоправда, він лише раз промайнув у мене перед очима, але дещо я все-таки помітив і ладен у цьому заприсягтися. Він не з тутешніх — я тепер знаю всіх наших сусідів. Він набагато вищий за Степлтона і худорлявіший за Френкленда. Його можна було б прийняти за Берімора, але той залишився вдома, і я певен, що він не міг прокрастися за нами. Отже, тут, як і в Лондоні, за нами стежить якийсь незнайомець. Ми досі не можемо його здихатися. Якби мені пощастило впіймати цю людину, наші проблеми одразу вирішилися б. Заради цього я докладу всіх своїх зусиль.

Першим моїм бажанням було поділитися своїми планами з сером Генрі. Але, поміркувавши, я вирішив вести гру сам і якомога менше про це говорити. Баронет мовчки сидить у задумі. Його неабияк приголомшив той моторошний звук на болотах. Я вирішив не додавати йому хвилювання, а довести справу до кінця по-своєму.

Уранці після сніданку в нас розігралася невеличка драма. Берімор попросив у сера Генрі дозволу поговорити з ним, і вони ненадовго зачинилися в кабінеті. Сидячи в більярдній, я чув їхні збурені голоси й чудово розумів, про що там ідеться. Нарешті баронет відчинив двері й покликав мене.

— Берімор образився на нас, — мовив він. — З нашого боку, вважає він, нечесно було ганятися за його шваґром, таємницю якого він видав нам не з власної волі.

Ключник стояв блідий, але тримав себе в руках.

— Може, я погарячкував, сер, — сказав він, — і готовий попросити у вас вибачення. Але водночас мене дуже здивувало, коли я вранці почув, як ви повертаєтесь додому, й дізнався, що ви хотіли спіймати Селдена. Бідоласі й без того погано, — мені нема чого наводити вас на його слід.

— Якби ви справді виказали його з власної волі, то інша річ, — відказав баронет. — Але ж ви, чи то пак ваша дружина, призналися з примусу, — нічого іншого вам не зоставалось.

— Я не думав, що ви скористаєтесь нашим зізнанням, сер Генрі, — аж ніяк не думав...

— Він небезпечний для суспільства. Згадайте, як рідко на болотах можна надибати житло, — а його ж ніщо не зупинить! Це добре видно з його обличчя! Візьміть хоча б містера Степлтона — йому нема на кого сподіватися, крім себе самого. Ні, поки його не запроторять знову за ґрати, ніхто не почуватиметься тут у безпеці!

— Він нікого не чіпатиме, сер. Можете повірити моєму слову. Він не зачепить жодного з тутешніх мешканців. Будьте певні, сер Генрі, за кілька днів усе владнається і він поїде собі до Південної Америки. Заради Бога, сер, благаю вас, не кажіть поліції, що він і досі на болотах. Його вже перестали шукати, і він може спокійно чекати на пароплав до Америки. Якщо ви його викажете, нам з дружиною буде непереливки. Благаю вас, сер, не кажіть нічого поліції.

— Що ви на це скажете, Ватсоне?

Я знизав плечима.

— Якщо він забереться геть із країни, платникам податків буде спокійніше.

— А раптом він накоїть чогось до від’їзду?

— Ні, сер, він не божевільний. Ми дали йому все, що треба. А новий злочин занапастить його.

— Ваша правда, — сказав сер Генрі. — Гаразд, Беріморе...

— Хай Бог благословить вас, сер. Я вам такий вдячний! Якщо його знову спіймають, це дуже засмутить мою бідолашну дружину.

— То виходить, що ми покриваємо злочинця, Ватсоне? Але після того, що ми почули, я просто не зможу його виказати. Гаразд, на цьому скінчимо. Можете йти, Беріморе.

Пробурмотівши кілька слів подяки, ключник обернувся, щоб іти, але раптом нерішуче зупинився:

— Ви так ласкаво повелися зі мною, сер, що я хотів би якось віддячити вам. Я дещо знаю, сер Генрі... Може, даремно я мовчав так довго, але це стало відомо, коли слідство вже закінчилося. Я нікому не прохопився про це ані слова. Це стосується смерті бідолашного сера Чарльза.

Ми з баронетом скочили на ноги.

— Ви знаєте, як він помер?!

— Ні, сер, не знаю.

— Тоді що ж?

— Я знаю, чому він стояв тоді біля хвіртки. Він мав побачення з жінкою.

— Побачення з жінкою? Він?

— Так, сер.

— І хто ж ця жінка?

— Я не знаю, як її звуть, сер, але скажу її ініціали: «Л.Л.».

— Звідки ви це знаєте, Беріморе?

— Того ранку, сер Генрі, ваш дядько одержав лист. Він звичайно отримував багато листів, бо був чуйною людиною; до нього кожен звертавсь зі своєю бідою. Але того ранку надійшов тільки один лист, отож я й запам’ятав його. Він був із Кумбі-Тресі, а адресу було написано жіночою рукою.

— Далі?

— Я не згадав би, сер, про цей лист, якби не моя дружина. Кілька тижнів тому вона прибирала кабінет сера Чарльза — після його смерті там ніхто нічого не чіпав — і знайшла за ґратцями каміна аркуш обгорілого паперу. Більша частина того аркуша перетворилася на попіл, але один краєчок уцілів, і написане ще можна було розібрати, хоча чорнило посіріло, а папір почорнів. То було, напевно, закінчення. Там було написано: «Благаю, благаю вас, як справжнього джентльмена, спаліть цей лист і вийдіть до хвіртки о десятій годині». Внизу були ініціали: «Л.Л.».