Едґар Аллан По - Провалля і маятник (Збірник)

Зробивши це відкриття, я страшенно зрадів: без сумніву, я розгадав таємницю, адже фраза «від стовбура сьома гілка на схід» могла тільки означати, в якому саме місці прикріплений череп до дерева, а «стріляй крізь ліве око черепа» могло теж означати тільки одне, якщо йшлося про закопані скарби. Я збагнув, що потрібно послати кулю крізь ліве око черепа, а тоді провести «пряму», тобто пряму лінію, від стовбура «через постріл» і на віддаль п’ятдесятьох футів. Це має привести мене в конкретне місце, і саме в цьому місці я вважав цілком можливим розкопати сховок зі скарбом.

— Усе це, — погодивсь я, — просто й очевидно, хай і вигадливо, а після пояснень і зовсім здається нескладним… Отож, що ви зробили після того, як залишили «готель єпископа»?

— Акуратно занотувавши розташування дерева, я повернувся додому. До речі, щойно я зліз зі «стільця диявола», як круглий отвір поміж листя зник з очей, і хай як я крутився й роздивлявся, навіть натяку на нього не було. Ось що в цьому всьому плані здається мені наймудрішим: той факт (а це таки факт, як підтвердили мої численні експерименти), що круглий отвір поміж листя видно тільки з одного місця: з вузького уступу на скелі.

— Коли я вирішив навідатися в «готель єпископа», я взяв із собою Юпітера, котрий, без сумніву, за останні кілька тижнів зауважив мою неуважливість і задуму, тож щосили старався ні на хвилину не лишати мене самого. Але наступного дня я навмисно прокинувся дуже рано й, потихеньку вислизнувши з дому, вирушив на пагорби в пошуках дерева сам. Задача була нелегкою, але я його таки знайшов. Коли ж я поночі повернувся додому, мій слуга хотів віддухопелити мене дрючком за непослух… Решту ви й самі знаєте незгірш за мене.

— Виходить, — мовив я, — першого разу ви розрахували місце, де копати, неправильно через Юпітерову дурість, бо він прошелив жука не крізь ліве, а крізь праве око.

— Саме так. У місці «пострілу», тобто там, де ми забили кілок, різниця становила всього-на-всього два з половиною дюйми, і якби скарб був закопаний просто під деревом, це б не мало жодного значення; та коли ми провели пряму, маючи як відправні тільки дві точки — дерево та «постріл», розбіжність, незначна на початку, почала збільшуватися, і коли ми досягли п’ятдесятьох футів, то відхилилися від потрібного місця дуже далеко. Якби я у глибині душі не був такий переконаний, що скарб закопаний десь зовсім поряд, можливо, всі наші зусилля виявилися б марними.

— Але ваша пишномовність! І цей жук на мотузочці! Це все здалося мені страшенно дивним. Я був певен, що ви збожеволіли. І ще одне: чому ви вирішили кинути крізь око черепа саме жука, а не кулю?

— Якщо по щирості, мене трохи дратували ваші підозри щодо мого душевного здоров’я, тож я вирішив вас, так би мовити, покарати, влаштувавши цю невеличку містифікацію. Саме тому я підвісив жука на мотузку й вирішив кинути його з дерева на землю. До речі, саме ваше зауваження, що він надзвичайно тяжкий, і підштовхнуло мене до цієї ідеї.

— Так, розумію. Лишається єдиний момент, якого я і досі не збагну. Що це за скелети, які ми викопали з ями?

— На це питання я не знаю відповіді так само, як і ви. Але, гадаю, є тільки одне вірогідне пояснення цим скелетам, хоча в таке звірство, котре, я припускаю, сталося на тому місці, страшно навіть повірити. Зрозуміло, що Кідд (якщо це таки Кідд заховав скарб, а я в цьому сумнівів не маю), отож, зрозуміло, що він діяв не сам. Та коли справа була зроблена, він вирішив за краще позбутися всіх, кому відомий був його секрет. Мабуть, було достатньо кількох ударів мотикою, поки його поплічники зайняті були копанням ями, а можливо, кількома й не обійшлося — хто тепер скаже?

Уже давно спустошувала країну Червона Смерть. Жодна епідемія ще не була настільки жахливою та згубною. Кров була її гербом, а печаткою — моторошний багрянець крові! Гострий біль, несподіване запаморочення, а потім з усіх пор починала цебеніти кров — і приходила смерть. На тілі, надто ж на обличчі жертви з’являлися криваво-червоні плями — і годі було чекати прокаженому на допомогу чи співчуття друзів і родичів. Хвороба не давала надії на порятунок: від перших її спазмів і до останніх судом минало щонайбільше півгодини.

Але принц Просперо був, як завжди, веселий — ні його серце, ні розум не знали страху. Коли володіння нашого героя майже збезлюділи, він прикликав до себе тисячу найбадьоріших і найвитриваліших друзів — лицарів і дам свого двору — й усамітнився з ними, відмежувавшись від світу, в одному зі своїх замків-монастирів. То була простора й велична будівля, зведена відповідно до дивакуватого, але водночас вельможного смаку принца. Міцний мур із залізною брамою оперізував замок. Вийшовши за огорожу, придворні винесли до брами горни й важкі молоти і наглухо заклепали всі її засуви. Усі одностайно вирішили замкнути всі входи та виходи, щоб не прокралися до них божевілля й розпач. У монастирі було все необхідне для життя. Отож завбачливі придворні могли не боятися підхопити заразу. А ті, хто лишився за муром, нехай самі про себе подбають! Не час було тепер сумувати або поринати в роздуми. Принц зробив усе можливе, аби не бракувало розваг. Тут були фіґлярі й імпровізатори, танцівниці й музиканти, красуні й вино. Усе це було тут, а ще тут була безпека. А зовні панувала Червона Смерть.