Я казав про «звук» і «голос». Я мав на увазі, що звуки сформували чіткі й на диво розбірливі склади і слова. Пан Вольдемар заговорив у відповідь на поставлене мною раніше запитання: я цікавився у нього, чи й досі він спить. Тепер він відказав:
— Так, ні, я спав і сплю, а тепер… тепер я мертвий.
Ніхто з присутніх не зробив спроби заперечувати чи намагатися приховати невимовний, моторошний жах, що його неважко уявити собі, згадавши, у який спосіб були вимовлені ці кілька слів. Пан Л-л (студент) знепритомнів. Доглядачі вискочили з кімнати і повернути їх було неможливо. Не вдаватиму, що зможу врозумливо передати читачеві свої відчуття. Приблизно годину ми займалися тим, що мовчки намагалися привести до тями пана Л-ла. Коли він опритомнів, ми знову перейшли до огляду пана Вольдемара.
Він залишився точно таким, як я описав раніше, за одним винятком — дзеркальце більше не свідчило про дихання. При порізі рука не кривавилася. Маю додати, що вона більше не скорялася моїй волі. Я даремно намагався змусити її рухатися за моїми вказівками. Єдиною справжньою ознакою, що пан Вольдемар досі перебуває під гіпнозом, було сіпання язика, коли я звертався до пана Вольдемара із запитанням. Здавалося, він намагається відповісти, але не має для цього достатньо сили волі. До запитань, поставлених ким завгодно, крім мене, він, схоже, залишався повністю нечутливий, хоча я намагався кожного з присутніх залучити до контакту з ним. Гадаю, я розповів усе, що потрібно для розуміння стану мерця-сновиди на даному етапі. Ми викликали інших доглядачів, і о десятій годині я залишив будинок разом із двома лікарями і паном Л-лем.
По обіді ми повернулися, щоб оглянути пацієнта. Його стан залишався без змін. Ми трохи поспілкувалися з приводу доцільності та можливості розбудити його і майже одностайно погодилися, що не зробимо цим нічого хорошого. Було очевидним, що смерть (чи те, що, як правило, називають смертю) зупинилася внаслідок гіпнотичного процесу. Нам здавалося безсумнівним, що розбудивши пана Вольдемара, ми просто забезпечимо миттєву чи принаймні швидку смерть.
Відтоді й до кінця минулого тижня — а це приблизно сім місяців — ми щодня заходили до будинку пана Вольдемара. Весь цей час мрець-сновида залишався в описаному мною стані. Біля нього постійно були доглядачі.
Нарешті минулої п’ятниці ми остаточно вирішили провести експеримент — розбудити чи спробувати розбудити пана Вольдемара; напевно, саме невдалий результат наших спроб став у певних колах причиною пліток і пересудів, котрі я не можу змусити себе не вважати хибною суспільною думкою.
Щоб вивести пана Вольдемара з гіпнотичного трансу, я скористався звичайними пасами. Якусь часину вони не давали результату. Першою ознакою пробудження стало опускання зіниць, яке супроводжувалося рясним виділенням з-під повік жовтуватої сукровиці з гострим і страшенно прикрим запахом.
Мені запропонували спробувати покерувати рукою пацієнта, як раніше. Я спробував — нічого не вийшло. Тоді лікар Ф*** виявив ненав’язливе бажання, щоб я поставив запитання. Я так і зробив:
— Пане Вольдемаре, ви можете пояснити нам свої теперішні відчуття і бажання?
Тої ж миті на щоки хворого повернулися сухотні плями, язик затремтів (чи радше різко завертівся у роті, хоча щелепи й губи не поворухнулись ні на йоту), аж пролунав той жахливий голос:
— Заради Бога, швидше… швидше приспіть мене! О ні, швидше розбудіть мене… кажу вам, я помер!
Я дуже розхвилювався і якусь мить не міг вирішити, як діяти. Спершу я спробував приспати пацієнта, мені це не вдалося через повну ослабленість волі, тому я повернувся до попередніх маніпуляцій і щосили намагався розбудити його. Незабаром я побачив, що зусилля не будуть марними — принаймні я уявив собі, що успіх мій буде беззаперечним і певен був, що всі в кімнаті приготувалися побачити, як пацієнт прокинеться.
Одначе до того, що сталося потім, жодна людина на світі не могла бути готовою.
Поки я швидко робив гіпнотичні паси, під вигуки «мертвий, мертвий!», що зривалися з язика, але не з губ страждальця, все його тіло раптом умить зморщилося, розпалося і згнило просто на очах. На ліжку лежав перед нами бридкий, наполовину зотлілий кістяк.
Я ставився до своєї подруги Морелли з почуттям глибокої, але незвичайної прихильності. Багато років тому випадково перетнулися наші шляхи, і з першої зустрічі запалала моя душа невідомим досі вогнем, та не полум’ям Ероса було те почуття — гірке й болюче було для духу поступове усвідомлення, що неможливо визначити незвичайну природу цього вогню чи керувати його невловною силою. Але ми зустрілися; доля поєднала нас перед вівтарем; я ніколи не говорив про пристрасть і не думав про кохання. Морелла уникала товариства і, проводячи час зі мною наодинці, зробила мене щасливим.
Читать дальше