Едґар Аллан По - Провалля і маятник (Збірник)

Через сім місяців я отримав від пана Вольдемара наведену нижче записку:

Мій дорогий П***!

Ви можете приїздити зараз. Д*** і Ф*** погодилися, що я не проживу довше завтрашньої півночі; мені здається, вони назвали дуже вірогідний час.

Я отримав записку за півгодини після її написання, ще за п’ятнадцять хвилин я був у кімнаті помираючого. Я не бачив його десять днів, і мене глибоко вразили зміни, що трапилися за такий короткий проміжок часу. Обличчя набуло свинцевого відтінку, очі були страшенно тьмяні, виснаження настільки сильне, що виличні кістки ледве не розривали шкіру. Виділення мокротиння було надмірним. Пульс — ледве відчутним. Проте Вольдемара дивовижним чином не полишила здатність мислити і певні залишки фізичної сили. Він чітко говорив, сам приймав ліки, що тамували біль. Коли я зайшов до кімнати, він олівцем писав замітку у нотатнику, сидячи на ліжку, обкладений подушками. У кімнаті були лікарі Д*** і Ф***.

Потиснувши Вольдемарові руку, я відвів джентльменів убік і отримав від них детальний звіт про стан пацієнта. Ліва легеня вісімнадцять місяців була в напівзакостенілому або кальційованому стані й не підтримувала життєдіяльності. Права у верхній частині теж частково закостеніла, а нижня її половина була суцільною гнійною масою рухливих туберкул. Там було кілька отворів, в одному місці відбулося навіть зрощення з ребром. Процеси у правій легені почалися порівняно нещодавно. Закостеніння прогресувало з незвичайною швидкістю, минулого місяця не було жодних ознак його наявності, зрощення помітили тільки три дні тому. Незалежно від сухот у пацієнта підозрювали аневризму аорти, та на той момент симптоми закостеніння унеможливлювали точний діагноз. Обидва лікарі вважали, що пацієнт помре наступного дня (в неділю). Тоді була субота, сьома година вечора.

Після розмови зі мною лікарі Д*** і Ф*** попрощалися з недужим. Вони не збиралися повертатися, та на моє прохання погодилися ще раз навідати пацієнта о десятій годині наступного вечора.

Коли вони пішли, я поговорив із паном Вольдемаром про його швидку смерть і про запропонований мною експеримент. Він знову підтвердив бажання взяти у ньому участь і навіть спонукав, щоб я зараз-таки його й починав. У кімнаті було двоє доглядачів, чоловік і жінка, та я не вважав за доцільне починати важливий експеримент за відсутності надійніших свідків — адже могло статися щось особливе, а воно потребувало б підтвердження. Тому я відклав процедуру до восьмої години недільного вечора, коли прибуття мого знайомого студента-медика, пана Теодора Л-ла, звільнило мене від останньої перепони. Спочатку я планував дочекатися лікарів, та змушений був почати, по-перше, підкоряючись наполегливому проханню пана Вольдемара, а по-друге, через власне переконання, що не варто втрачати й хвилини, оскільки він, як бачилося, швидко згасав.

Пан Л-л люб’язно пристав на мою пропозиції занотовувати все, що відбувається; його детальні записи я зараз і переказую.

Було п’ять хвилин на дев’яту, коли, взявши руку пацієнта, я попросив його сказати якомога розбірливіше пану Л-л, що він (пан Вольдемар) з власної волі погоджується на те, щоб я загіпнотизував його в цьому стані.

Він відповів тихо, але все-таки чутно:

— Так. Я цього хочу. Боюся, що ваш гіпноз… — він затнувся і відразу додав, — що задовго його відкладали.

Поки він говорив, я почав робити паси, які, як я знав із досвіду, були найефективнішими для підкорення його волі. Перший легенький удар долонею по чолу справив свій вплив, та хоч як я старався, але далі не досяг відчутного результату. Годині о десятій згідно з домовленістю прийшли лікарі Ф*** і Д***. Я стисло пояснив їм свої наміри, й оскільки вони не висловили заперечень, сказавши, що у пацієнта вже почалася передсмертна агонія, я без зайвих вагань продовжив експеримент, замінивши, одначе, горизонтальні паси на вертикальні й пильно дивлячись просто у праве око піддослідного.

На той час його пульс був ледве відчутний, дихання уривчасте, з інтервалом приблизно у півхвилини.

Півгодини проминуло без жодних змін. По закінченні цього періоду з грудей помираючого вихопилося природне, але дуже глибоке зітхання, а уривчасте дихання припинилося зовсім — власне кажучи, припинилася його уривчастість, лишився суцільний інтервал. Кінцівки пацієнта стали крижаними.

За п’ять хвилин до одинадцятої я помітив безперечні ознаки того, що піддослідний перебуває в стані гіпнозу. Скляний вираз очей замінився виразом неспокійного внутрішнього бачення, який ми можемо помітити хіба що у сновид. Парою швидких горизонтальних пасів я зробив так, що повіки хворого затремтіти, як у людини, яку тягне на сон; ще кілька рухів — і вони заплющилися. Одначе я не задовольнявся цим і енергійно продовжував маніпуляції, супроводжуючи їх максимальною концентрацією волі, аж повністю змусив застигнути кінцівки гіпнотизованого, розташувавши їх у зручному положенні. Ноги вільно простяглися, руки також. Голова була трохи піднята.