Агата Кристі - Вбивство у Східному Експресі

— Я так розумію, вона йшла в туалет?

— Думаю, що так.

— Ви бачили, як вона поверталася?

— Чесно кажучи, ні. Але я думаю, що вона повинна була б рухатися туди.

— Ще одне питання: ви курите трубку?

— Ні, сер, не курю.

— Я думаю, що це все. — сказав Пуаро після декількох секунд роздумів. — Зараз я хочу побачити камердинера містера Ретчетта. До речі, ви двоє завжди подорожуєте другим класом?

— Він так. Я зазвичай їжджу першим класом — у купе, що з’єднується з купе Ретчетта. Тоді він увесь багаж залишав у моєму купе і міг дістатися до нього чи до мене у будь-який зручний момент. Але, на жаль, у цей раз усі купе першого класу були зайняті, окрім одного, яке він взяв собі.

— Зрозуміло. Дякую вам, містере Мак-Квінн.

Американець був замінений на невиразного англійця з непримітним обличчям, яке за день до цього підмітив Пуаро. Він акуратно стояв у очікуванні. Підійшовши до нього, Пуаро запропонував йому сісти.

— Ви, як я розумію, камердинер містера Ретчетта?

— Так, сер.

— Ваше ім’я?

— Едвард Генрі Мастерман.

— Ваш вік?

— Тридцять дев’ять років.

— Домашня адреса?

— Клеренвелл, Фрайрстріт, 21.

— Ви чули, що ваш господар був убитий?

— Так, сер. Надзвичайно неприємний випадок.

— Чи можете ви мені сказати, коли ви востаннє бачили містера Ретчетта?

Камердинер дещо замислився.

— Десь близько дев’ятої години, сер. Або дещо пізніше.

— Розкажіть своїми словами, що трапилося?

— Я підійшов до містера Ретчетта, як зазвичай, і запитав про його побажання.

— Якими були ваші обов’язки?

— Вішати та знімати одяг, сер, класти його зубний протез у воду та слідкувати, щоб усе було підготовлено до сну.

— Він вів себе так само, як і завжди?

Камердинер знову трохи замислився.

— Так, сер. Хоча він був дещо схвильований.

— Як саме схвильований? Через що?

— Через лист, який він прочитав. Він запитав, чи це не я поклав його в купе. Звісно, я відповів, що нічого не робив, але він облаяв мене і звинуватив у всіх гріхах.

— Це було незвично?

— Аж ніяк. Він дуже легко скаженів.

— Чи приймав ваш господар снодійне?

Доктор Константин дещо нахилився вперед після цих слів.

— Лише коли їхав у поїзді, сер. Він казав, що інакше він не міг заснути.

— Ви знаєте, що саме він зазвичай приймав?

— Не можу точно сказати, сер, я не впевнений. На пляшці не було жодної назви, лише — «Снодійне приймати перед сном».

— Минулої ночі він його приймав?

— Так, сер. Я налив його в склянку і залишив на туалетному столику.

— Ви особисто бачили, як він його пив?

— Ні, сер.

— Що трапилося потім?

— Я запитав, чи будуть іще якісь побажання та спитав, о котрій годині його вранці збудити. Він відповів, що не хоче, щоб хтось його турбував, поки він сам мене не покличе.

— Так часто бувало?

— Майже завжди. Коли він готувався підніматися, він зазвичай дзвонив провіднику та просив його покликати мене.

— Він зазвичай прокидався з самого ранку чи пізно?

— Це залежало від його настрою. Інколи він прокидався до сніданку, проте іншого разу він спав аж до обіду.

— Тобто ви не здивувалися, що вранці ніхто вас не покликав?

— Ні, сер.

— Чи знали ви, що ваш господар мав ворогів?

— Так, — він відповів дуже спокійно.

— Звідки ви знали?

— Я чув, коли він обговорював деякі листи з містером Мак-Квінном.

— Ви були з ним у хороших стосунках, Мастерман?

Лице камердинера стало ще більш спокійним, ніж було до того.

— Мені важко відповісти на це запитання. Він був доволі щедрим.

— Але він вам не подобався?

— Я вам відповім, що мені не дуже подобаються американці, сер.

— Ви коли-небудь там були?

— Ні.

— Ви чули колись про випадок із викраденням дитини Армстронгів?

— Так, звісно. Маленька дівчинка, так? Жахливий випадок.

— Чи знали ви, що ваш роботодавець, містер Ретчетт, був головним винуватцем того злочину?

— Ні, не знав. — Його тон став значно теплішім та спокійнішим. — Мені важко в це повірити.

— Але це правда. Але, повернімося до подій минулої ночі. Що ви робили після того, як пішли від нього?

— Я сказав містеру Мак-Квінну, що господар хоче його бачити. Потім я пішов у своє купе і читав.

— Ваше купе…

— Останнє в другому класі, сер. За ним відразу йде вагон-ресторан.

Пуаро поглянув на план.

— Бачу, і яке ваше місце?

— Нижнє, сер.

— Номер 4?

— Так.

— Ще хтось їхав разом із вами?

— Так, сер. Такий дебелий італієць.