Агата Кристі: Вбивство у Східному Експресі

Провідник підійшов до чоловіків. Він сказав, що потяг відправляється і що мсьє повинен зайняти місце у вагоні. Маленький чоловік зняв капелюха. Голова — точнісінько як яйце! Незважаючи на всі клопоти, Мері Дебенхем посміхнулася. Таких коротунів ніхто не сприймає всерйоз.

Лейтенант Дюбош висловив напутню промову. Він її підготував завчасно та зберігав до останньої хвилини. Вона була блискучою.

Намагаючись не відстати, Пуаро відповів тим самим.

— Поїзд відправляється, — сказав провідник. І з великим небажанням у погляді Пуаро зайшов у вагон. Провідник прослідував за ним. Лейтенант Дюбошвідсалютував, і потяг, рушивши з місця, почав повільно рухатися.

— Нарешті, — промимрив Пуаро.

— Бррррр, — сказав лейтенант Дюбош, зрозумівши, що дуже змерз.

— Ось, мсьє. — Провідник провів Пуаро і, дуже жестикулюючи, показав йому всю чарівність і чистоту купе. — Дозвольте вашу валізу. Я її поставлю тут. Він простягнув руку із певним наміром. Еркюль Пуаро вклав у неї декілька складених банкнот.

— Дякую, мсьє. — Провідник оживився. — Ваші квитки у мене. Дозвольте ваш паспорт? Ви їдете до Стамбула, так?

Пуаро простягнув документ.

— Зараз небагато людей їде, так?

— Ні, сер, лише двоє пасажирів — обоє англійці. Полковник із Індії та молода леді з Багдаду. Чогось бажаєте?

— Пляшку «Пер’є».

П’ята година ранку — не кращий час для посадки. Залишається лише 2 години до світанку. Зрештою, Пуаро із відчуттям завершеної справи згорнувся в кутку й заснув.

Прокинувшись о пів на десяту, він вирушив до вагону-ресторану за чашкою гарячої кави. Там він побачив лише молоду леді, яка щось пояснювала провіднику. Висока, худа, темноволоса — приблизно двадцять вісім років. Щось у ній було дивовижне — вона снідала, підкликала офіціанта, щоб він долив їй кави та розповідала про модний одяг, світ та подорожі. Одягнута вона була в темну сукню з тоненької тканини. Пуаро не знайшов для себе нічого цікавішого, аніж непомітно спостерігати за нею.

Це була молода, стримана та врівноважена леді, яка зможе про себе подбати в будь-якій ситуації. Йому дуже сподобалася виразність її рис обличчя, вишукане вбрання, темне звивисте волосся та очі — сірі, холоднокровні, ніби вдивляються в нікуди. Проте Пуаро зауважив, що вона з тих жінок, яких він називає «красива жінка».

Згодом у вагон-ресторан увійшов високий худий чоловік, на вигляд сорока-п’ятдесяти років, у коричневому костюмі, з легкою сивиною на скронях.

— Полковник з Індії, — промовив до себе Пуаро.

Зайшовши в кімнату, незнайомець вклонився дівчині. — Доброго ранку, міс Дебенхем. — Доброго, полковнику Арбетнот.

Полковник стояв навпроти неї, опершись на стілець.

— Щось не так?

— Ні, все гаразд. Сідайте.

— Сніданок — не найкращий час для розмов.

— Я не кусаюся.

Полковник сів і покликав офіціанта як справжній офіцер, замовивши каву та яєчню. Погляд його ненадовго зупинився на Еркюлеві Пуаро, який прочитав у його очах фразу «Дивакуватий іноземець».

Як і всі англійці, вони не були балакучими. Обмінявшись декількома сухими фразами і подарувавши дівчині троянду вони пішли в її купе.

Під час обіду вони знову сиділи на одним столиком, ігноруючи третього пасажира. Розмовляли вони значно жвавіше, ніж уранці. Полковник розповідав про Пенджаб, іноді розпитуючи дівчину про Багдад, де була гувернанткою. Під час розмови в них виявилося декілька спільних знайомих, що відразу зблизило їхні стосунки. Говорили про старого Томмі, старого Реджі та інших людей. Полковник поцікавився, чи їде вона далі до Англії чи зупиняється в Стамбулі. — Їду далі. — Не хочете побачити місто? — Два роки тому я їхала цією дорогою і три дні провела в Стамбулі. — Зрозуміло. Мушу зізнатися, я щасливий, адже я також їду до Англії.

Він незграбно вклонився і на його обличчі з’явився рум’янець.

— Він чутливий, цей полковник, — подумав Пуаро з посмішкою. — Подорож потягом більш небезпечна, ніж морем.

Міс Дебенхем спокійно відповіла, що це чудово. Її манери були дещо жорсткими. Пуаро зазначив, що полковник провів її до купе. Вони споглядали мальовничі краєвиди Таврських гір. Під ними проходили Кілікійські Ворота, коли вони зупинилися в коридорі. Пуаро якраз проходив повз, коли дівчина прошепотіла:

— Як прекрасно! Я, я…

— Що?

— Я просто в захваті!

Арбенот не відповів, але його обличчя дещо похмурніло. Він сказав:

— Хочу, щоб ви усе це покинули.

— Тихіше, будь ласка.