Агата Кристі - Вбивство у Східному Експресі

— Напевно, ви праві. Думаю, що так і є.

Лікар з цікавістю на нього поглянув.

— Вибачте мене, але я вас не зовсім розумію.

— Я й сам себе не розумію — відповів Пуаро. — Я нічого не розумію. І, як бачите, це дуже мене непокоїть.

Він зітхнув та нахилився над маленьким столиком, щоб оглянути обвуглені шматки паперу. «Усе, що мені необхідно — це коробка для жіночих капелюшків», — промимрив Пуаро.

Лікар Константин розгубився й не знав, як відреагувати на цю ремарку. Та Пуаро не дав йому часу — відчинивши двері, він покликав провідника. Він миттю підбіг до детектива.

— Скільки жінок їде у вагоні?

— Одна, дві, три — шість, мсьє. Стара американка, Шведка, молода англійка, графиня Андреній, княгиня Драгомирова та її покоївка.

— Вони всі мають при собі коробки для капелюшків?

— Так, мсьє.

— Тоді принесіть мені, будь ласка, коробку шведки та покоївки княгині. Вони — моя єдина надія. Скажіть їм, що це передбачено митними правилами та вам дуже необхідно.

— Буде зроблено, мсьє. Проте жодна леді зараз не знаходиться в себе в купе.

— Тоді поспішіть.

Провідник вийшов. Повернувшись за деякий час, він приніс дві коробки. Пуаро відкрив коробку покоїки, оглянув та відкинув убік. Згодом він відкрив коробку шведку та висловив своє задоволення. Обережно знявши капелюх, він дістав сітку, на які він лежав.

— Ось що мені потрібно! Близько п’ятнадцяти років тому коробки для капелюшків виготовляли саме такими. Вам потрібно було нанизати капелюшок на цю сітку для кращого транспортування.

Промовляючи ці слова, він дістав дві прикріплені сітки. Згодом він закрив коробки та попросив провідника поставити їх на місце. Коли двері зачинилися, Пуаро повернувся до свого компаньйона.

— Любий лікарю, я не дуже сподіваюся на всіляких експертів. Тут більше йде в хід психологія, а не відбитки пальців чи попіл сигари. Але в цьому випадку я хотів би отримати певне наукове підґрунтя. Це купе повне усіляких доказів, але я повинен перевірити, які з них є справжніми, а які лише хочуть такими здаватися.

— Я вас не зовсім розумію, мсьє Пуаро.

— Гаразд, наведу вам приклад — ми знайшли жіночий носовичок. Чи справді жінка його тут залишила? Чи може чоловік, здійснивши злочин, сказав собі: «Я можу зробити так, що це виглядатиме, наче злочин скоїла жінка. Я нанесу своєму ворогу декілька дрібних ударів і порізів, а також залишу цей носовичок, де його ніхто не зможе пропустити». Це одне можливість. Але є і інша. А якщо це зробила жінка і навмисно залишила йоржик для трубки, щоб видати це за злочин чоловіка? Або ми серйозно беремо до уваги те, що чоловік і жінка діяли окремо, кожен з яких залишав доказ її чи його вини? Тут занадто багато співпадінь!

— Але навіщо вам ці сітки? — запитав з цікавістю лікар.

— Ось до цього я й веду свою розмову. Як я вже казав, ці докази — годинник, що зупинився о чверть на другу, носовичок, йоржик — вони можуть бути справжніми, а можуть і фальшивими. Щодо цього я не впевнений. Але є один доказ який — хоча я теж можу помилятися — я вірю, що він не фальшивий. Я кажу про цей сірник, лікарю. Я переконаний, що цей сірник належав убивці містера Ретчетта. Він був використаний для того, щоб знищити папірець, як ось цей. Можливо, якийсь запис. Якщо так, то щось у цьому записі, можливо, й помилково, але дасть нам підказку. І я хочу дізнатися, що там написано.

Вийшов із купе на кілька секунд, він повернувся з невеликим пальником і щипцями.

— Я їх використовую для своїх вусів, — пояснив Пуаро.

Лікар із великою цікавістю споглядав на нього. Пуаро розрівняв обидві сітки і з величезною обережністю поклав шматок паперу на одну з них. Потім він накрив папір іншою сіткою та притулив обидві сітки щипцями, тримаючи неподалік від вогню пальника.

— Це дуже короткотривалий експеримент, — сказав він через плече. — Сподіваюся, це дещо прояснить справу.

Лікар дуже уважно дивився на усю процедуру. Метал почав нагріватися. Згодом він побачив певні ознаки літер. Слова проявлялися повільно — вони були у вогні. На папері з’явилася маленька частинка повідомлення. Лише три слова та частина четвертого.

— «адай маленьку Дейзі Армстронг».

— Ага! — голосно вигукнув Пуаро.

— Це вам про щось говорить? — запитав лікар.

Очі Пуаро світилися. Він акуратно поклав щипці.

— Так, говорить. Я знаю справжнє ім’я цього чоловіка. Знаю, чому він покинув Америку.

— І яке його ім’я.

— Касетті.

— Касетті? — брови лікаря полізли догори. — Це щось мені нагадує. Декілька років тому. Не можу точно згадати. Це випадок у Америці, так?