Агата Кристі - Вбивство у Східному Експресі

— Це доволі серйозна проблема, — відповів Пуаро.

— Доволі серйозна. Лікар Константин, ой, перепрошую, я забув вам його представити. Лікар Константин, це мсьє Пуаро.

Маленький темний чоловічок кивнув, і Пуаро відповів взаємністю.

— Лікар Константин вважає, що смерть наступила близько першої години ночі.

— Тут важко казати дуже точно в цьому випадку, — сказав лікар, — але я можу сказати з абсолютною впевненістю, що смерть настала між північчю та другою годиною.

— Коли містера Ретчетта востаннє бачили живим? — спитав Пуаро.

— Він був живий за двадцять перша, коли він говорив із провідником, — відповів мсьє Бук.

— Справді, — підтвердив Пуаро. — Я сам чув цю розмову. Це останній випадок?

— Так.

Пуаро повернувся до лікаря, який вів далі розмову.

— Вікно купе містера Ретчетта було відкритим, тому найочевиднішим мало б бути те, що так вбивця втік з потяга. Але, на мою думку, це не так. Ніхто не міг би пройти цими сніговими заметами. Це виключено.

— Хто перший побачив тіло?

— Мішель.

Провідник вагону сів коло них. Його обличчя виглядало блідим і зляканим.

— Розкажи цьому джентльмену, що трапилося, — звелів мсьє Бук.

Чоловік почав уривчасто розповідати.

— Камердинер містера Ретчетта вранці смикав декілька разів за клямку, але жодної відповіді не було. За півгодини прийшов офіціант. Він хотів дізнатися, що містер буде їсти на сніданок. Це було близько одинадцятої. Потім я відчинив двері його купе своїм ключем. Виявилося, що вони були закриті ще й ланцюжком. Жодної відповіді не було, але було холодно — дуже холодно. Вікно було відкрите, і в купе лежав сніг. Я вирішив, що в нього стався припадок і покликав начальника поїзда. Ми зламали ланцюжок і увійшли. Він був… це було жахливо! — Він знову схопився за голову.

— Двері були зачинені на ключ і ланцюжок зсередини, — задумливо сказав Пуаро. — Ви впевнені, що це не самогубство?

Грецький лікар саркастично засміявся. «Хіба самогубець зробить у собі дванадцять ножових поранень?», — запитав він.

Пуаро вирячив очі. «Оце так жорстокість.»

— Це скоїла жінка, — промовив начальник потяга, вперше озвавшись. — Лише жінка могла завдати таких ран. На це лікар Константин скривив лице.

— Отже, це була досить сильна жінка, — відповів він. — Не можу сказати з точки зору техніки, але одна чи дві рани здійснені з такою силою, що для цього потрібна неабияка сила м’язів.

— Це ж не академічний злочин, — зауважив Пуаро.

— Він узагалі неймовірний! — продовжив лікар. — Таке враження, ніби удари наносили навмання. Деякі з них узагалі ніякої шкоди не нанесли. Неначе хтось заплющив очі і немов божевільний сліпо наносив удари.

— Це була жінка, — продовжував начальник. — Жінки вони такі. Розлюченими вони мають неймовірну силу. — Він кивнув, і всі присутні зрозуміли, що він говорить із власного досвіду.

— Я вам теж дещо розповім, що поповнить ваші знання, — обізвався Пуаро. — Містер Ретчетт вчора говорив зі мною. Наскільки я його зрозумів, він дуже турбувався про власне життя.

— Укокошили, це ж американський вислів, так, — сказав мсьє Бук. — Не думаю, що це справа жіночих рук. Це або гангстер, або професійний убивця.

Начальник потяга виглядав дуже незадоволеним, що всі вважають його теорію нікчемною.

— Отже, — продовжив Пуаро, — виглядає так, що злочин був скоєний не надто професійно.

— У поїзді їде сильний американець, — заперечив мсьє Бук. — Звичайний чоловік у дивному одязі. Жує жуйку, що не прийнято у високих колах. Ви розумієте, до чого я веду?

Провідник, якому адресувалося це питання, ствердно кивнув головою.

— Так, мсьє. Номер 16. Але це не він. Я бачив усі його входи та виходи з купе.

— Ви могли б не помітити. А зараз назад він міг і вранці. Правильно я кажу? — він глянув на Пуаро. Детектив відвів очі. «Давайте, друже», — продовжив мсьє Бук. «Ви ж знаєте, до чого я веду. Я знаю ваші навички. Візьміть на себе це розслідування. Ні, не відмовляйтеся. Розумієте, все дуже серйозно — я говорив із представниками компанії. До того часу, як сюди прибуде югославська поліція, ми вже вирішимо цю справу. З іншого боку, будуть затримки, занепокоєння, незручності. Можливо, будуть підозрювати невинних осіб. Ви зможете це розв’язати! Ми скажемо — сталося вбивство, справа розкрита.»

— А якщо мені не вдасться її розв’язати?

— Ой, друже, — голос мсьє Бука прозвучав лагідно. — Я знаю вашу репутацію, знаю ваші методи. Це прекрасна справа для вас. Поглянути в минуле цих осіб, дослідити його — для цього потрібен час і це трохи незручно. Але хіба ж я не чув від вас, що часто для розв’язку необхідно відкинутися на спинку стільця і заглибитися в роздуми? Зробіть це. Допитайте пасажирів, огляньте тіло, знайдіть підказки — я вірю у вас! Я впевнений, що ваші розмови — не пуста балаканина. Сядьте на стілець, та змусьте(як ви це часто кажете) маленькі сірі клітини мозку працювати — і у вас усе вийде. Він нахилився вперед, рішуче споглядаючи на детектива.