Аґата Кристі - Немезида

Міс Марпл увійшла до кімнати, де джентльмен середнього віку з тонким, худим тілом підвівся, щоб привітатися з нею. Це, певно, був містер Бродриб, чий вигляд дещо суперечив його прізвищу [1] Бродриб (Broad rib) — широке ребро (англ.). (Тут і далі — примітки перекладача.) . З ним був ще один джентльмен теж середнього віку, але молодший і значно повніший. Він мав чорне волосся, маленькі гострі очі й перші ознаки другого підборіддя.

— Мій партнер — містер Шустер, — відрекомендував його містер Бродриб.

— Сподіваюся, наші сходи не стомили вас надміру, — сказав Шустер.

«Їй сімдесят, ніяк не менше, а може, навіть під вісімдесят», — подумав він.

— Я завжди трохи засапуюся, коли підіймаюся сходами.

— Будинок у нас старий, — сказав містер Бродриб тоном вибачення. — Ліфта немає. Але ми фірма з дуже давньою історією, і нам не хочеться запроваджувати сучасні новинки, чого, можливо, й очікують від нас наші клієнти.

— Тут у вас навіть дуже зручно й затишно, — чемно відповіла міс Марпл.

Вона сіла на стілець, якого підсунув їй містер Бродриб. Шустер, щоб не заважати розмові, залишив кімнату.

— Сподіваюся, на цьому стільці вам сидіти зручно, — сказав Бродриб. — Я трохи закрию штору, гаразд? Сонце, як мені здається, світить вам прямо в очі.

— Дякую, — сказала міс Марпл цілком щиро.

Вона сиділа, за своїм звичаєм, геть випростана. На ній був легкий твідовий костюм, перлове намисто й невеличкий оксамитовий капелюшок.

«Звичайна собі провінційна дама, — подумав Бродриб. — З найкращих. Приємна старушенція. Може, з деякими відхиленнями, а може, і ні. Погляд у неї розумний і проникливий. Цікаво, де Рейфаєл її відкопав? Якась його родичка, а може, вони родом з одного села?»

Поки ці думки промайнули в його голові, він намагався розважити гостю такою собі вступною розмовою про погоду, про надто ранні приморозки в цьому році та іншою балаканиною, що, як йому здавалося, була доречною.

Міс Марпл належно підтримувала цю світську розмову, чекаючи, коли ж нарешті їй повідомлять, навіщо її сюди покликали.

— Ви, звичайно ж, намагаєтеся вгадати, у чому причина нашої сьогоднішньої зустрічі, — сказав Бродриб, пересунувши якісь папери, що лежали перед ним на столі. — Ви, звісно, чули про смерть містера Рейфаєла, а може, прочитали повідомлення про неї в газеті.

— Я прочитала про неї в газеті, — відповіла міс Марпл.

— Він був, я так розумію, вашим другом?

— Я познайомилася з ним лише рік тому. У Вест-Індії, — сказала міс Марпл.

— Так. Я пригадую. Він туди їздив лікуватися, якщо не помиляюся. Можливо, йому там трохи й полегшало, але він на той час уже був тяжко хворою людиною, безнадійно хворою, як вам, певно, було відомо.

— Авжеж, було, — підтвердила міс Марпл.

— Ви добре знали його?

— Ні, — сказала міс Марпл. — Не так уже й добре. Ми були сусідами в готелі. Іноді ми розмовляли. Я більше ніколи не зустрічалася з ним, після того як повернулася до Англії. Знаєте, я живу дуже спокійним життям у своєму селі, а він, мені здається, був цілком поглинутий своїм бізнесом.

— Він працював у бізнесі дуже успішно, я сказав би, до свого останнього дня, — підтвердив Бродриб. — Він був справжнім генієм грошових оборудок.

— Я анітрохи не сумніваюся, що він справді ним був, — погодилася міс Марпл. — Я відразу зрозуміла, що це людина, обдарована надзвичайними здібностями.

— Не знаю, чи маєте ви бодай якесь уявлення — чи містер Рейфаєл коли-небудь вам щось казав про ту пропозицію, яку він доручив мені вам зробити?

— Не уявляю, — сказала міс Марпл, — яку саме пропозицію міг би зробити мені містер Рейфаєл. Це здається мені малоймовірним.

— Він був дуже високої думки про вас.

— Мені приємно це чути, але навряд чи в нього були якісь підстави хвалити мене. Я особа проста й непримітна.

— Вам, безперечно, відомо, що він помер надзвичайно багатою людиною. Загалом умови його заповіту дуже прості. Він розпорядився своїм статком ще за певний час до смерті. Заповів майже всі свої гроші різним доброчинним організаціям і фондам.

— Сьогодні це трапляється часто, наскільки мені відомо, — сказала міс Марпл, — хоч сама я не дуже обізнана у фінансових справах.

— Ми покликали вас сюди тому, — сказав Бродриб, — що за дорученням небіжчика я зобов’язаний повідомити вам таку річ: він звелів відкласти певну суму грошей для того, щоб через рік вона перейшла у ваше повне розпорядження, але за умови, що ви погодитеся прийняти пропозицію, яку я вам зараз викладу.