Агата Кристі - Гра дзеркал

— То ви не думаєте, що то був Волтер?

— Я думаю, кожен відчув би велику полегкість, якби то був Волтер. Бо він чужинець, хоч би як неделікатно це звучало.

— А як щодо його дружини? — запитав нспектор Кері. — Вона теж відчула б полегкість?

Міс Марпл не відповіла. Вона думала про Джіну й Стівена Рестаріка, які стояли поруч, коли вона побачила їх відразу по своєму приїзді. І вона пригадала також, як погляд Алекса Рестаріка відразу прикипів до Джіни, коли він увійшов до зали вчора ввечері. А сама Джіна? Кому віддає вона перевагу?

Через дві години інспектор Кері відхилився назад на своєму стільці, потягнувся й зітхнув.

— Дуже добре, — сказав він. — Ми багатьох відсіяли.

Сержант Лейк погодився з ним.

— Слуги відпадають, — сказав він. — Вони всі були разом протягом критичного періоду, ті, які тут ночують. Ті, хто тут не живе, уже пішли додому.

Кері кивнув. Голова йому боліла від перевтоми.

Він уже опитав фізіотерапевтів, учительський персонал, і тих, кого він назвав подумки «двома молодими каторжниками», чия черга вечеряти з родиною припала на той вечір. Їхні розповіді цілком збігалися. Він мав усі підстави їх відсіяти. Їхні дії та їхні звички були колективними. Самотніх душ серед них не було. Це допомагало встановлювати незаперечні алібі. Kepi відклав насамкінець розмову з доктором Мейверіком, який, наскільки він міг судити, був головною особою в керівному персоналі Інституту.

— А тепер покличте його, Лейку.

Молодий лікар, який здавався досить екстравагантним за своїм пенсне, увійшов швидкою ходою, акуратний і елегантно вдягнений.

Мейверік підтвердив свідчення свого персоналу й погодився з висновками інспектора. Мури Коледжу були непроникні, охорона надійна, і смерть Кристіана Гульбрандсена ніяк не можна було приписати «молодим пацієнтам», як, сам того не помітивши, назвав їх Кері — так його загіпнотизувала палка медична атмосфера, що тут панувала.

— Вони й справді наші пацієнти, інспекторе, — сказав доктор Мейверік із ледь помітною посмішкою.

То була зверхня, поблажлива посмішка, й інспектор Кері не був би людиною, якби вона його трохи не роздратувала.

Він сказав, переходячи на сухий професійний тон.

— А зараз, докторе Мейверік, перейдімо до ваших власних дій і пересувань у той вечір. Ви можете дати мені детальний звіт про них?

— Безперечно. Я записав їх для вас, повсюди вказавши приблизний час.

Доктор Мейверік покинув Велику Залу десь о чверть на десяту разом із містером Лейсі та доктором Баумгартеном. Усі троє пішли до помешкання доктора Баумгартена, де залишалися, обговорюючи певні методи лікування, аж поки прийшла міс Белвер, яка дуже квапилася, й покликала доктора Мейверіка до Великої Зали. Він відразу пішов туди і знайшов там Едгара Лоусона у стані колапсу.

Інспектор Кері заворушився.

— Одну хвилину, докторе Мейверік. Чи вважаєте ви, що цей молодик перебуває у стані очевидного психічного розладу?

Доктор Мейверік знову усміхнувся зверхньою посмішкою.

— Усі ми перебуваємо у стані психічного розладу, інспекторе Кері.

Ідіотська відповідь, подумав інспектор. Кері чудово знав, що він не перебував у стані психічного розладу, хоч би що там доктор Мейверік думав про себе!

— Чи спроможний він відповідати за свої дії? Він розуміє, що робить, принаймні?

— Чудово розуміє.

— У такому разі коли він стріляв із револьвера в доктора Сероколда, то була, безперечно, спроба вбивства.

— Ні, ні, інспекторе Кері! Нічого подібного.

— Облиште, докторе Мейверік. Я бачив дві дірки від куль у стіні. Вони були в дуже небезпечній близькості від голови містера Сероколда.

— Можливо. Але Лоусон не мав наміру вбивати містера Сероколда чи бодай поранити його. Він дуже любить містера Сероколда.

— Він обрав дивний спосіб довести свою любов.

Доктор Мейверік посміхнувся знову. Інспектора Кері ця посмішка стала дратувати дедалі дужче.

— Усе, що людина робить, вона робить із певним наміром. Щоразу, коли ви, інспекторе, забуваєте якесь ім'я або обличчя, це відбувається тому, що ви неусвідомлено хочете забути його.

Інспектор Кері слухав його недовірливо.

— Щоразу, коли ви щось недоговорюєте, ця недомовленість має певне значення. Едгар Лoycoн стояв за кілька футів від містера Сероколда. Він міг легко вбити його. Натомість він у нього не влучив. Чому він у нього не влучив? Бо хотів не влучити. Це дуже просто. Містер Сероколд не був у небезпеці — і сам містер Сероколд чудово усвідомлював цей факт. Він сприйняв поведінку Едгара такою, якою вона й була, — як виклик проти світу, що позбавив хлопця простих потреб дитячого існування — безпеки й любові.