Агата Кристі - Гра дзеркал

Кері Луїзу… Зненацька до міс Марпл дійшло, що тепер тільки вона, якщо не брати до уваги відсутньої Рут, користувалася цим ім'ям. Для її чоловіка вона була Керолайн. Для міс Белвер Карою. Стівен Рестарік, звертаючись до неї, називав її Мадонною. Для Воллі вона формально була місіс Сероколд, а Джіна мала звичай називати її просто бабусею.

Чи був якийсь сенс у різних іменах, якими називали в цьому домі Керолайн Луїзу Сероколд? Чи не була вона для всіх якимсь символом, а не реальною особою?

Коли наступного ранку Кері Луїза, трохи тягнучи ноги, підійшла й сіла на садову лаву поруч зі своєю подругою й запитала її, про що вона думає, міс Марпл відразу відповіла:

— Про тебе, Кері Луїзо.

— А що можна про мене думати?

— Скажи мені чесно — що-небудь тебе турбує?

— Мене турбує? — її співрозмовниця здивовано підвела свої сині очі. — Але, Джейн, чому щось має мене турбувати?

— Ну, знаєш, більшість із нас чимось завжди стурбовані. — Очі міс Марпл спалахнули неяскравим світлом. — Я, наприклад, маю свої турботи. Слимаки в кімнатах, труднощі, пов'язані з церуванням білизни, відсутність льодяників, якими я підсолоджую свій джин, настояний на чорносливі. О, безліч усяких дрібниць — мені здається неприродним, якщо тебе взагалі ніщо не турбує.

— Мабуть, і справді в мене є підстави для певної стурбованості, — сказала місіс Сероколд без особливої переконаності в голосі. — Льюїс працює надто багато, Стівен забуває навіть поїсти, працюючи наче раб, у театрі, а Джіна поводиться надто нестримано, але мені ніколи не щастило змінити людей, і я не бачу, як могла б змінити їх ти. Тому яка нам користь від того, що ми турбуємося?

— Мілдред також не дуже щаслива, якщо я не помиляюся.

— О, ні, — сказала Кері Луїза. — Мілдред ніколи не буває щасливою. Вона не була щасливою вже в дитинстві. На противагу Піпі, яка завжди променилася щастям.

— А може, — припустила міс Марпл, — Мілдред має причину не бути щасливою?

Кері Луїза сказала спокійно:

— Через ревнощі? Авжеж, я думаю. Але людям насправді не треба ніякої причини для того, щоб вони почували себе так, як вони почувають. Просто вони так зроблені. А ти з цим не згодна, Джейн?

Міс Марпл на якусь мить пригадалася міс Монкріф, рабиня деспотичної матері-інваліда. Бідолашна міс Монкріф, котра мріяла про подорожі й знемагалa від бажання побачити світ. Пригадалося їй і те, як Сент-Мері-Мід відверто раділо, коли місіс Монкріф нарешті поховали на сільському цвинтарі, й міс Монкріф, маючи невеличкий, але надійний прибуток, нарешті здобула волю. І як міс Монкріф, розпочавши свої омр'яні мандри, змогла добутися не далі, як до Гаєрса, де, пішовши провідати одну з «найдавніший материних подруг», була така зворушена тяжким становищем літньої жінки, хворої на іпохондрію, що скасувала всі свої попередні замовлення на квитки й оселилася на її віллі, щоб знову терпіти від несправедливої лайки. Тяжко працювати й знову мріяли про радощі далеких подорожей і широких обріїв.

Міс Марпл сказала:

— Схоже, ти маєш рацію, Кері Луїзо.

— Звичайно, той факт, що я майже вільна від будь-яких турбот, я почасти завдячую Джоллі. Моїй дорогій Джоллі. Вона прийшла до мене, коли Джонні і я щойно одружилися, і була чудовою від самого початку. Вона піклується про мене так, ніби я дитина й цілком безпорадна. Вона готова зробити для мене все. Іноді мені стає зовсім соромно. Я щиро вірю, що Джоллі готова заради мене когось убити, Джейн. Хіба не жахливо таке припускати?

— Вона, безперечно, дуже віддана тобі, — сказала міс Марпл.

— Вона іноді так гнівається, — сказала місіс Сероколд, засміявшись своїм дзвінким сріблястим сміхом. — Вона хоче, щоб я часто замовляла собі гарний одяг й оточувала себе розкішшю, і вона вважає, що всі повинні мені підкорятися й дбати про мене. Вона, либонь, єдина людина, на яку не справляє жодного враження ентузіазм Льюїса. Усі наші бідолашні хлопці, на її думку, розбещені юні злочинці й не заслуговують на те, щоб про них дбати. Вона вважає, що тут надто вогко для мого ревматизму і що я повинна переселитися в Єгипет або в якесь таке місце, де тепло й cуxo.

— А ти дуже страждаєш від ревматизму?

— Віднедавна мені стало набагато гірше. Я маю великі проблеми з ходінням. Жахливі спазми в ногах. Але що тут поробиш, — і знову на її обличчі і з'явилася притаманна їй чарівна усмішка, — вік є вік.

Міс Белвер вийшла з дому крізь засклені двері й поквапилася до них.

— Надійшла телеграма, Каро, її щойно передали по телефону: «Прибуваю сьогодні пополудні, Кристіан Гульбрандсен».