Агата Кристі - Забуте вбивство

Едіт Паджет помовчала, а тоді провадила:

— Я прасувала одяг. Вечір минав швидко, а потім до мене на кухню зайшов доктор Кеннеді й запитав, де Лілі, а я сказала, що вона сьогодні має вільний вечір, але з хвилини на хвилину мусить прийти, і справді вона пришила саме в ту хвилину, і він повів її нагору до кімнати пані. Він хотів, знати, чи забрала вона із собою одяг і який саме. Тож Лілі подивилася, якого одягу бракує, а потім спустилася до мене. Вона була дуже збуджена. «Вона вшилася, — сказала мені Лілі. — Утекла з кимось. А з паном справи кепські. Пережив удар чи щось таке. Це стало великим потрясінням для нього. Він мусив знати, що до цього йдеться». «Не говори так, — сказала я. — Звідки ти знаєш, що вона з кимось утекла? Можливо, вона одержала телеграму від хворого родича».

— «Який там, у біса, хворий родич, — сказала Лілі (вона завжди висловлювалася досить грубо, я вже вам казала). — Вона залишила цидулку». — «А з ким вона втекла?» — запитала я. «А ти як гадаєш? — запитала мене Лілі. — Звичайно, не з тишком Фейном із його овечими очима та манерою ходити за нею, як вірний пес». — «То ти гадаєш, вона втекла з капітаном — не пам'ятаю, як там його звали». І вона мені тоді сказала: «Авжеж із ним, я ладна об заклад побитися. Якщо тільки не з таємничим коханцем у розкішному автомобілі» (То був наш ідіотський жарт, не більше). І я сказала: «Я в це не вірю. Місіс Гелідей не така. Вона б такого не вчинила». А Лілі й каже: «Але схоже, вона таки це вчинила».

Так було на самому початку ви розумієте. Але згодом у нашій спальні Лілі мене розбудила. «А знаєш, — сказала вона. — Там усе було не так». — «Що там було не так?» — запитала я. А вона мені: «Одяг був не такий». — «Про що ти говориш?» — запитала я. «Послухай-но, Елі. — сказала вона. — Я переглянула її одяг, бо доктор Кеннеді мене попросив це зробити. Валіза й справді зникла, і зникло досить одягу, щоб її напхати — але то був не той одяг>. — «Чому ти так думаєш?» — запитала я. А вона тоді мені й каже: «Вона взяла вечірню сукню, оту сіро-сріблястого кольору, але не взяла вечірнього пояса та бюстгалтера; не взяла трусиків, які вона завжди вдягає під ту сукню, і вона взяла свої парчеві вечірні черевички, а не сріблясті босоніжки. І вона взяла свою зелену твідову спідницю, яку завжди носить лише пізньої осені, але не взяла того модного пуловера, й узяла також свої мереживні блузки, які носить лише під костюмом. А з білизни, якої в неї ціла купа, не взяла майже нічого. Запам'ятай мої слова, Еді, — сказала мені Лілі. — Нікуди вона не втікала. Це пан її порішив».

Після таких її слів я вже не могла заснути. Я сіла в ліжку й запитала, що це вона навигадувала.

«Усе сталося так, як було описано в «Новинах світу» минулого тижня, — сказала Лілі. — Пан довідався, що вона зраджувала його, убив її й укинув у льох, де закопав під підлогою. Ти не могла нічого почути, бо льох під холом. Ось що він зробив, а потім спакував валізу, аби показати, що вона від нього втекла. Але вона там, під підлогою льоху. Вона не втекла з цього дому живою». Я спробувала її заспокоїти, адже вона говорила такі жахливі речі. Але наступного ранку я все ж таки спустилася в льох. Однак там нічого не було порушено, і не видно було жодних ознак, щоб хтось копав землю — і я пішла й сказала Лілі, що вона наговорила дурниць, але вона залишилася переконана в тому, що пан убив пані. «Згадай, — сказала вона мені, — що вона боялася його до смерті. Я сама чула, як вона йому це казала». — «Але тут ти якраз помилилася, дівчино, — сказала їй я, — бо то був не пан. Відразу по тому, як ти мені це сказала в той день, я визирнула у вікно й побачила пана, який спускався з пагорба з ключками для гольфу, тож він не міг розмовляти з пані у вітальні. То був хтось інший».

Її слова довго відлунювали в тій затишній і простій вітальні.

Джайлз тихо повторив, майже не дихаючи:

— То був хтось інший …

«Роял Кларенс» був найдавнішим готелем у місті. Він мав приємний вигнутий півколом фасад, і в ньому панувала атмосфера давніх часів. Тут досі оселялися переважно ті родини, які приїздили на місяць на узбережжя моря.

Міс Нарекот, що сиділа за столом у приймальні, була повногрудою дамою сорока семи років зі старомодною зачіскою.

Вона підвела голову й подивилася на Джайлза, що його її проникливі очі оцінили як «одного з наших приємних клієнтів». І Джайлз, який мав добре підвішеного язика й умів знаходити підхід до людей, коли в цьому виникала потреба, розповів їй досить переконливу історію. Він побився об заклад зі своєю дружиною, чи її мачуха жила в цьому готелі вісімнадцять років тому. Дружина сказала, що вони ніколи не розв'яжуть свою суперечку, бо всі старі реєстри на цей час у готелі давно вже повикидали, але він їй сказав: «Нісенітниця!» Такий респектабельний заклад, як «Роял Кларенс», зберігає свої реєстри не менш як сотню років.