Хараламб Зінке: Зарубіжний детектив

— Хто це? — запитує мене Лілі, яка говорила безліч разів з ним по телефону, проте не мала нагоди познайомитися особисто.

— Це Поваре… Одержав мій «телепатичний» наказ чекати нас тут, — силкуюся пожартувати.

Та Лілі метка на розум, вона одразу здогадалася, чим це пахне, й реагує негайно:

— Ти ж мені обіцяв вечір… Наш вечір!

— Обіцяв…

Хочу витиснути з себе кілька слів, але не встигаю, бо через два-три кроки потрапляю в обійми Поваре:

— Лівіу!

На вулиці сутінь, і я, не певний, чи він зрозуміє, що я не дуже-то поділяю його захват, зустрічаю його досить стримано:

— Наречена моя… Лілі… Капітан Поваре!..

— Дуже приємно. Ми вже знайомі… по телефону.

Мій колега демонструє нестримну радість, та я знаю його як облупленого і переконаний: він радіє більше тому, що розшукав мене, ніж знайомству з Лілі. Щоб розвіяти останні мої сумніші, він повертається до мене:

— Маю сказати тобі щось дуже важливе.

Поваре хоче відвести мене вбік, та я наполягаю, щоб він говорив при Лілі. В цьому разі він позбавить мене малоприємної потреби пояснювати коханій віч-на-віч, що це не зумисне влаштовано. Проте Поваре не розуміє, в чім річ. Знаю точно, що в його душі, заповненій ущерть статутами й інструкціями, точиться боротьба… Як можна розголошувати службові таємниці при сторонній людині? Хай це навіть наречена?! І яке йому діло до того, що ми з Лілі не можемо одружитися ось уже четвертий рік саме через такі термінові справи, як оця, що він зараз нам підсовує?!

— Та кажи вже! — підбадьорюю колегу. — Ти ж знаєш: Лілі хоч би й через сто років стане моєю дружиною… Ну, що там…

— Це тобі тільки так здається! — перебиває Лілі.

От тобі й маєш! Я не чекав такої блискавичної відсічі з її боку.

З твоїм ритмом життя, адже ми знайомі вже майже десять років, — розвиває вона мою ж таки думку, — щоб нам одружитися, мені треба прожити не століття, а щонайменше, мільйон років…

Вулиця спорожніла. Ті, що дивилися з нами «Зорро», вже давно розбрелися. Поваре ніяково кашляє, ніби питає: «Говорити чи мовчати?»

— Говори або йди під три чорти! — наполягаю я.

— На вулиці Ікоаней, у будинку тридцять першому, знайдено труп юнака віком приблизно двадцять чотири роки…

— Вбивство? — вигукую я в надії, що цей факт змусить Лілі краще відчути всю вагу моєї професії.

— Ні, самогубство! — тупо заперечує Поваре.

І тут я не стримуюся, вибухаю, мов проколотий м’яч, наливаюся гнівом, як найпослідущий дурень, ображений ще й тим, що справа тут проста, далі нікуди:

— Самогубство? Так це ж справа прокуратури, відділення міліції. Ти ж це знаєш, Поваре! До чого тут столичний карний розшук?

Я вважаю, що поставлено всі крапки над «і». Не приховуючи свого гніву, беру Лілі під руку і рушаю до готелю «Амбасадор».

— Зачекай-но, не так усе просто, — зупиняє мене Поваре. — Прокуророві здалося, що там не все гаразд і що…

Я перебиваю його і даю волю своєму гнівові:

— Йому здалося! Чи ба! Йому здалося! Мало що мені може здатися! Скажімо, мені здалося, що сьогодні ввечері я вільний і щасливий! І тут як сніг серед літа з’являється Поваре і все ламає!

Я говорю не так для свого колеги, — бо чудово розумію, що він не своєю охотою розшукував мене цілий вечір, — як для Лілі. Хай бачить, що не так-то просто будь-кому відірвати мене од неї.

Сердега Поваре мусить удатися до найвагомішого аргументу:

— Прокурор мав розмову з шефом, і шеф погодився. Наказав мені дістати тебе хоч із-під землі і привезти на вулицю Ікоаней… Машина…

Я не даю йому докінчити фрази: нервово запускаю руку в волосся і, рвучи його, розігрую прямо-таки театральну сцену:

— Поваре! Ми знайомі вже стільки років! В офіцерській школі скільки я тебе виручав!.. Доповіси шефові, що ти не знайшов мене. Що тут іще мудрувати!

Поваре і цього разу не розуміє моєї тактики. Моя пропозиція обурює його:

— Як ти можеш просити мене про таке?

— Зрозумій і ти мене. Я так давно не показувався на люди зі своєю нареченою. Ми вмовилися сьогодні піти повечеряти в «Амбасадор», потанцювати… Що ж я, по-твоєму, не маю права?

І тут я раптом чую любий, ніжний голосок своєї коханої, голос жінки, з якою одружуся і, гадаю, вирощу не менше як двоє-троє дітей.

— Лівіу, товариш Поваре має рацію! Як тобі не сором вимагати такого від нього? Тебе розшукують — виходить, без тебе не можуть обійтися!

Моє обурення переходить у гірке розчарування.

— Лілі, і ти? Ми ж так мріяли потанцювати в «Амбасадорі».