Хараламб Зінке - Зарубіжний детектив

— Візьму й ампулу.

— Дуже добре!

У мансарді залишилося троє з міліції й один від прокуратури.

— Запломбуємо двері? — питає Беріндей.

— Було б добре… Хоча я завтра все-таки приїду, пошукаю ще…

— Ох! — зітхає прокурор. — Він має батька-матір, слід повідомити… Аж серце крається… Та що вдієш? Таке наше ремество. Ми представники закону, і наш обов’язок, крім усього іншого, повідомити про випадок батька-матір покійного. Брак прощального листа дуже ускладнює нашу місію. Вони можуть запитати: «Чому він так зробив?» А що ми на те? Нічого. Ніякого пояснення щодо трагічного вчинку їхнього сина ми не дамо. Все, що ми дізнаємося від медекспертизи, лише доповнить відоме, але не прояснить, чому він наклав на себе руки. Та чи й справді це самогубство?

Зараз усе нібито свідчить про те, що Крістіан Лукач укоротив собі віку… Сценарій тут ясний: упорснувши собі морфій, Лукач перебував під дією наркотика. Навіть випадковий вузол на мотузці, що завадив затягтися зашморгові, теж указує на хворобливий стан потерпілого. Може, наркотик і не дозволив йому звільнитися з зашморгу, хоча той затягувався повільно.

— Ану погляньте на оцю течку! — підкликає нас Поваре, який самотужки заходився обстежувати мансарду.

Ми підходимо до нього. У течці безліч малюнків вуглиною, безперечно, Крістіана Лукача. Ескізи декорацій, костюмів, інтер’єрів різних епох. І раптом серед них — портрет молодої дівчини… Довгобразе обличчя, подекуди прикрите довгим волоссям, чуттєві губи, очі — малярові пощастило схопити їхній збентежений погляд, який немов щось приховує від нього. Приплющені повіки надають обличчю дивного, загадкового виразу.

— Вродлива дівчина! — відзначаю пошепки.

Прокурор погоджується зі мною і висловлює здогад:

— Мабуть, якась натурниця з інституту…

Поваре, який знайшов течку, іншої думки:

— А чому б їй не бути колегою? Чи, зрештою, його коханою?..

Лише молодий лейтенант мовчить: навряд чи йому траплялося стикатися з такими розслідуваннями. Ось він і мовчить собі, мотає на вус. Якщо йому, звичайно, до вподоби наш фах.

Дивлюся на годинника — незабаром одинадцята. Прошу Поваре покласти течку туди, де вона була. Що ж, тепер можна і покинути місце пригоди. Зненацька, одначе, я знову натикаюся поглядом на електрошнур, підімкнений одним кінцем до розетки. Шукаю поблизу електроприладу, який би пояснив його призначення, але нічого не знаходжу. Звертаю увагу інших на цю деталь:

— Від чого цей шнур?

— Від електрокоминка, — відповідає прокурор.

Поваре не погоджується:

— Шнур для коминка інакший.

Я повертаюсь до лейтенанта і прошу його висловити свою думку.

— Від магнітофона чи програвача.

Нутром відчуваю, що лейтенант найближчий до істини.

А лейтенант уже сміливіше розвиває спою гіпотезу:

— Вся мансарда витримана в модерному, молодіжному стилі. Її декорації нагадують мені інтер’єри, бачені в кіно. Бракує лише магнітофона, програвача чи транзистора.

— То де ж він? — Я здивовано розводжу руками. — Я бачу, шнур навіть підімкнений до мережі!

Моя увага лестить лейтенантові, і він веде далі, ніби на заняттях у міліційній школі:

— Можна висунути три версії, товаришу капітан. Перша: поклавши заподіяти собі смерть, він подарував його комусь, своєму приятелю чи приятельці. Друга: магнітофон був позичений, і перед смертю він його повернув. Третя: магнітофон винесли.

— Тобто вкрали, — вважає за потрібне розжувати Поваре.

Лейтенант дякує йому і ствердно киває головою.

А я ледве стримуюсь, щоб не розсміятися з його наївності. «Якщо це так, — заперечую їм подумки, — то чому в усіх трьох випадках шнур підімкнений до електромережі?» Одначе мені не хочеться розчаровувати свого молодшого колегу, і я висуваю, щоправда, без певності, ще й четверту версію:

— Він міг його й продати.

Поваре і тут втручається:

— Добре, але чому без шнура?

Прокурор зиркає на годинника і припиняє дискусію:

— Пізно, колеги! Ходімо додому. Протокол складемо завтра.

Він має рацію. Ми рушаємо до виходу. Коло дверей я згадую:

— Труп знайшла Лукреція Будеску. Якщо я правильно зрозумів, вона прибирала студентову кімнату… Вона, і пояснить, куди подівся прилад.

— Залишмо на завтра, — наполягає на своєму прокурор. — Гадаю, після млостей їй треба дати спокій… Виходьте, я опечатаю двері.

Так ми й чинимо. На помістку тісно, і, щоб не заважати прокуророві, нам доводиться зійти на кілька сходинок униз. Те ж саме слабке, тьмяне світло на сходах. Поруч із дверима мансарди помічаю ще одні — туалет.