Гастон Леру: Таємниця Жовтої кімнати

— На що ви сподіваєтесь, пане слідчий?..

— Не сподіваюсь, а побоююсь, — виправився пан де Марке.

— Виходить, вікно зачинили зсередини після того, як убивця втік? — запитав Рультабій.

— На даний момент це видається мені цілком імовірним, хоча пояснити важко… Бо ж потрібен спільник або ж спільники… А їх я не бачу… — І, помовчавши, де Марке додав: — Ах, коли б панні Станжерсон покращало, можна було б її розпитати…

Рультабій, слідуючи плинові власних думок, запитав:

— А горище? Адже й на горищі має бути якийсь отвір?

— Так, справді, я його не врахував… Отже, отворів — шість: на даху — маленьке слухове вікно. Професор Станжерсон теж наказав його загратувати, бо воно дивиться не всередину маєтку, а за мури. На цьому віконечку, як і на першому поверсі, фати цілі, а віконниця, що, звісна річ, зачиняється зсередини, була зачинена як годиться. Отож ми не знайшли ніяких свідчень, що вбивця проходив саме через горище.

— То ви не сумніваєтесь, пане слідчий, що вбивця — хай невідомо у який спосіб — урятувався через вікно передпокою?

— Усе свідчить про це…

— І я так гадаю, — з поважним виглядом погодився Рультабій.

Після короткої мовчанки він докинув:

— Якщо на горищі ви не знайшли жодних слідів убивці, таких, приміром, як на паркеті Жовтої кімнати, це мало б привести вас до висновку, що не він викрав револьвер татуся Жака…

— На горищі не виявлено інших слідів, окрім слідів татуся Жака, — відказав слідчий і значуще покивав головою. Потому вирішив розвинути свою думку: — Татусь Жак не відлучався від професора Станжерсона. На своє щастя…

— То яку роль у драмі грає револьвер татуся Жака? Адже очевидно, що з цієї зброї поранили не панну, а злочинця…

Обійшовши мовчанкою це запитання, яке його видимо збентежило, пан де Марке повідомив нам, що в Жовтій кімнаті знайдено дві кулі — одну в цій самій стіні, де видніли криваві відбитки долоні, другу — в стелі.

— Ого, в стелі! — стиха повторив Рультабій. — Ти ба — в стелі! Справді дуже цікаво — в стелі!..

Усю подальшу дорогу він мовчки палив люльку. Коли ми прибули до Епіне-сюр-Орж, мені довелося поплескати Рультабія по плечі, щоб вивести із задуми і змусити спуститися з неба на землю, а точніше… на перон.

Там слідчий і секретар поважно відкланялись, даючи нам зрозуміти, шо нашого товариства їм уже досить, потім усілися в кабріолет, який чекав на них.

— Скільки до замку Гландьє пішки? — запитав Рультабій залізничника.

— Півтори години, а якщо непоспіхом — то годину сорок п’ять, — відказав той.

Рультабій звів погляд у небеса і, певно, вирішив, шо погода влаштовує його, та й мене також, бо взяв під руку й проказав:

— Ходімо! Мені необхідно пройтись.

— Ну то що, — запитав я його, — справа прояснюється?

— Ох, — зітхнув Рультабій, — навпаки, все стало ще заплутанішим! Щоправда, виникла одна ідея…

— Яка?

— Ні, поки не можу сказати… Бо ідея моя — питання життя й смерті принаймні для двох осіб.

— Гадаєте, вбивця має спільників?

— Ні, не думаю…

Якусь хвильку ми мовчали, потому він мовив:

— Ото нам поталанило — зустріли слідчого з секретарем! Пригадуєте, шо я вам казав з приводу револьвера?

Стромивши руки в кишені, він ішов, понуривши голову, й тихенько щось насвистував. Раптом прошепотів:

— Бідолашна жінка!..

— Вам шкода панну Станжерсон?

— Так, ця шляхетна жінка цілком гідна співчуття!.. В неї мужній, надзвичайно мужній характер… Уявляю собі… Уявляю…

— Ви знайомі з панною Станжерсон?

— Зовсім ні. Я бачив її лише раз.

— То чому твердите, нібито в неї мужній характер?

— Бо вона вчинила опір нападникові. Так сміливо захищалась, а головне… Головне — куля в стелі.

Я витріщився на Рультабія, подумки питаючи себе, чи не збиткує він з мене. А може, сам ізсунувся з глузду? Але юнак був серйозний як ніколи, а думка, що світилася в розумних круглих очах, свідчила про неабиякі розумові здібності. До того ж я вже починав потроху звикати до його безладної мови… безладної для мене, незрозумілої й безглуздої лише до тої хвилини, поки він чітко й швидко, кількома реченнями відкривав мені хід своєї думки. Тоді все відразу ставало ясним: кинуті ним слова, що здавалися нісенітницею, набирали сенсу, аж я сам вже не розумів, як це мені раніше не спало на думку.

Гландьє — це один з найдавніших замків району Іль-де-Франс, відомого багатьма славетними архітектурними пам’ятками доби феодалізму. Збудований серед лісу за часів Філіппа Красивого, він височить за кілька сот метрів од дороги, що веде від села Сент-Женев’єв-де-Буа до Монлері. Ансамбль його будівель увінчаний центральною баштою-донжоном. Коли відвідувач, здолавши хисткі сходинки, досягає оглядового майданчика, на якому у ХVІІ сторіччі Жорж Філібер де Секіньї, володар Гландьє, Мезон-Ньова та інших земель, наказав збудувати альтанку в стилі рококо, він побачить гордівливу фортечну башту Монлері, що здіймається над долиною на відстані трьох льє. Упродовж віків донжон і фортечна башта досі дивляться одне на одного поверх зелених лісів та сухого деревостану, немов розповідають одне одному найдавніші легенди французької історії. Кажуть, нібито донжон Гландьє оберігає священну тінь героїчної та доброї захисниці Женев’єви, покровительки Парижа, перед якою відступив сам Атгила. Там, у товщі старого замкового валу, спочиває вона вічним сном. Влітку закохані безтурботно спустошують на траві кошики з провізією, мріють або обмінюються клятвами над її могилою, святобливо заквітчаною незабудками. Неподалік від тієї могили є криничка, як кажуть, з чудодійною водою. На цьому місці вдячні матері встановили статую святої Женев’єви, до ніг якої вішають пінетки та очіпочки дітей, урятованих цілющою водою.