— Пане Фреде… — почав був юний репортер і скинув капелюха, виказуючи найглибшу пошану, яку щиро відчував до уславленого поліцая. — Не могли б ви сказати нам, чи є зараз у замку пан Робер Дарзак? Перед вами один з його друзів, адвокат із Парижа, який волів би з ним побалакати.
— Я нічого не знаю, пане Рультабій, — одказав Фред, потиснувши руку мого друга, з яким він неодноразово мав нагоду зустрічатися під час найважчих розслідувань. — Я його не бачив.
— Консьєрж, безперечно, знає, — мовив Рультабій, киваючи на цегляний будиночок із зачиненими вікнами та дверима, в якому, судячи з усього, й мешкали ці вірні вартівники маєтку.
— Консьєржі нічого не зможуть вам сказати, пане Рультабій.
— Чому б то?
— Бо півгодини тому їх заарештовано!
— Заарештовано! — вигукнув Рультабій. — То це вони — вбивці?
Фредерік Ларсан стенув плечима.
— Коли не можеш заарештувати вбивцю, — проказав він з найдошкульнішою іронією, — завжди можеш дозволити собі розкіш заарештувати спільників.
— Це ви наказали їх ув’язнити, пане Фреде?
— З якої б то речі? Я не наказував їх заарештовувати, по-перше, тому, шо майже певен — вони в цьому не замішані, а по-друге…
— Що по-друге? — стривожено перепитав Рультабій.
— По-друге… нічого. — Ларсан похитав головою.
— По-друге, тому, що спільників не було! — видихнув Рультабій.
Фредерік Ларсан став як стій і з цікавістю подивився на репортера.
— Ти ба! Виявляється, ви маєте власну думку з приводу цієї справи? Втім, ви ж нічого не бачили, юначе. Ви ж не переступали порога маєтку…
— Я його переступлю.
— Навряд… Вхід категорично заборонено.
— Я ввійду, якщо ви мені допоможете зустрітися з Робером Дарзаком. Зробіть мені цю ласку! Ми ж з вами давні друзі. Пане Фреде, благаю вас… Згадайте-но, яку блискучу статтю я вам присвятив з приводу золотих зливків… Шепніть йому лише кілька слів!..
Смішно було дивитися на Рультабія в цей момент. Обличчя його виказувало завзяте бажання промкнутись туди, де ховалася ця незбагненна таємниця; воно так одверто благало, причому не тільки вустами й очима, а кожною своєю рисочкою, що я не міг стриматися й зареготав. Фредерік Ларсан по той бік фат так само, як і я, не зміг лишитися серйозним. Проте це не завадило йому спокійнісінько сховати ключ від воріт до власної кишені. Я розглядав пана Ларсана.
То був чоловік років на п’ятдесят. Гарна голова, сивіюче волосся, матовий колір обличчя, чіткий профіль, опукле чоло, підборіддя й шоки старанно поголені. Вусів не носив, уста мав гарно окреслені, його невеликі очі дивилися вам просто в обличчя, їхній допитливий погляд викликав подив і тривогу. Пан Фредерік Ларсан був середнього зросту, але справляв враження людини елегантної та симпатичної. Нічого спільного з вульгарним поліцаєм. Він став великим артистом своєї справи і сам був цього свідомий. Відчувалося, що високої думки про свою особу. У розмові дотримував тону людини скептичної, позбавленої ілюзій. Фах змусив пана Фредеріка Ларсана побачити стільки злочинів, стільки людської скверни, що лишалося незбагненним, як робота не «притупила його почуттів», за оригінальним висловом Рультабія.
Ларсан повернув голову на звук екіпажа, що наближався. То був кабріолет, у який на вокзалі в Епіне сіли слідчий із секретарем.
— А ось вам і пан Робер Дарзак! — проговорив Фредерік Ларсан. — Адже ви хотіли з ним побалакати.
Кабріолет уже наблизився до брами, і Робер Дарзак попросив Фредеріка Ларсана відчинити ворота, бо, як пояснив, дуже поспішає до Епіне, щоб устигнути на найближчий паризький поїзд. Аж раптом упізнав мене. Поки Ларсан відчиняв ворота, пан Дарзак устиг запитати, що привело мене до замку Гландьє в таку трагічну хвилину. Тільки тоді я помітив, що обличчя його вкриває смертельна блідість і на ньому відбивається невимовний біль.
— Чи краще почувається панна Станжерсон? — одразу ж запитав я.
— Так, — відказав він. — Її, мабуть, урятують. Необхідно, щоб урятували.
Він не додав: «Інакше я помру», але такий кінець фрази прочитувався на його знекровлених вустах.
Тут утрутився Рультабій.
— Пане, я знаю, що ви поспішаєте. Проте мені необхідно з вами поговорити. Я маю вам сказати дещо надзвичайно важливе.
Фредерік Ларсан урвав його мову.
— Чи можна мені вас покинути? — запитав він у Робера Дарзака. — Ви взяли ключа чи дати вам мій?
— Ні, дякую, ключ при мені. Я сам замкну ворота.
Швидким кроком Ларсан рушив до замку, чий величний абрис височів на відстані кількасот метрів.
Читать дальше