Аґата Кристі - Тринадцять загадкових випадків

День був спекотний і дуже гарний, і пропозицію Даяни Ешлі влаштувати вечірню гулянку з перевдяганням у чудернацьке вбрання всі прийняли з великим ентузіазмом. Приготування до неї супроводжувалися загальним сміхом, шепотінням та гарячковим таємним шиттям, і коли ми почали збиратися на вечерю, знов і знов лунали звичайні в таких випадках вигуки веселого подиву. Роджерс і його дружина перевдяглися на мешканців неолітичних осель, що пояснило несподіване зникнення килимків перед камінами. Річард Гейдон назвався фінікійським моряком, його кузен— ватагом, розбійників, лікар Саймондс був шеф-кухарем, леді Менерінґ — медичною сестрою, а її дочка — черкеською рабинею, і навіть я накрився якимсь надто грубим плащем, щоб бути схожим на ченця. Останньою прийшла Даяна Ешлі, і для всіх було певним розчаруванням побачити, що вона накинула на себе лише якесь безформне чорне доміно.

«Я незнайомка, — безтурботно повідомила вона. — Ось хто я така. А тепер, заради всього святого, ходімо вечеряти».

Після вечері ми вийшли з дому. Ніч була чудова, тепла й лагідна, місяць сходив над обрієм.

Ми блукали по околиці, базікали, і час минав досить швидко. Але десь через годину ми помітили, що Даяни Ешлі з нами нема.

«Немає жодного сумніву, що спати вона не пішла», — зауважив Річард Гейдон.

Віолетта Менерінґ похитала головою.

«Звичайно, ні, — сказала вона. — Я бачила, як вона пішла в тому напрямку близько чверті години тому».

І, мовивши це, вона показала рукою на гай, що здавався зовсім чорним і відкидав чорну тінь у місячному світлі.

«Цікаво знати, що вона там тепер виробляє. Якусь чортівню, ладен заприсягтися. Ходімо й побачимо».

Ми попрямували туди всією компанією, дещо заінтриговані тим, що там виробляє міс Ешлі. Але щодо мене, то я відчув дивну нехіть заходити під ті дерева, які відкидали чорну тінь і не віщували мені нічого доброго. Щось сильніше, ніж я, здавалося, стримувало мене й благало не йти туди. Тієї миті я почував себе більше ніж будь-коли впевненим: у тім місці є щось справді погане. Думаю, й інші відчували те саме, що відчував я, хоч ніхто не мав бажання зізнатись у цьому. Дерева стояли дуже щільно, і місячне світло не проникало крізь їхні віти. Навколо нас лунали десятки всіляких тихих звуків, шепотіння й зітхання. Відчуття було геть моторошним і, не змовляючись, ми всі намагалися триматись укупі.

Несподівано ми вийшли на відкриту галявину в центрі гаю й застигли від подиву, бо там, на порозі поганської святині, виднілись невиразні обриси постаті, туго загорнутої в прозору газову тканину, із двома рогами у формі півмісяця, що стриміли з чорної кучми волосся.

«О Господи!» — вигукнув Річард Гейдон, і краплі поту заблищали в нього на обличчі.

Але погляд Віолетти Менерінґ був набагато проникливішим.

«Та це ж Даяна! — вигукнула вона. — Але що вона зробила з собою? Вона стала зовсім не схожа на саму себе!»

Постать у дверях святилища піднесла руки вгору. Вона ступила крок уперед і проспівала високим і дзвінким голосом:

«Я — жриця Астарти. Остерігайтеся наблизитись до мене, бо я тримаю смерть у своїй руці».

«Не робіть цього, люба, — запротестувала леді Меннерінґ. — Ви дуже нас налякали, справді дуже».

Гейдон кинувся до неї.

«Святий Боже, Даяно! — вигукнув він. — Ти чудова!»

Мої очі нарешті звикли до місячного світла, і я став бачити значно краще. Вона й справді, як сказала Віолетта, була зовсім не схожа на себе. Риси її обличчя стали більш азіатськими, очі перетворилися на вузькі щілини, у блиску яких відчувалося щось жорстоке, а на губах грала дивна посмішка, якої я раніше ніколи за нею не помічав.

«Стережіться! — крикнула вона, і в її голосі пролунало грізне попередження. — Не наближайтеся до Богині. Той, хто доторкнеться до мене, відразу помре».

«Ти чудова, Даяно, — знову вигукнув Гейдон, — але припини, будь ласка! Не знаю, чому, але мені — мені це не до вподоби».

Він ступив до неї кілька кроків по траві, і вона викинула перед собою руку.

«Стій! — крикнула вона. — Ще крок, і я вдарю тебе чарами Астарти».

Річард Гейдон засміявся та прискорив ходу, але тієї миті сталася дивна річ. Він зупинився, ніби вагаючись, потім, здавалося, спіткнувся й упав на живіт.

Він уже не підвівся, а лежав там, де впав, витягшись долілиць на землі.

Несподівано Даяна засміялась істеричним сміхом. То був дивний і моторошний звук, що порушив мертву тишу галявини.

Вилаявшись, Еліот кинувся вперед.