Артуро Перес-Реверте - Фламандська дошка

Хулія випустила густий струмінь диму й повільно допила каву.

Тоді все скінчилося дуже прикро: прощальні слова, грюкіт дверей. Так само прикро було це згадувати. Відчуття прикрості не полишало її і тоді, коли три чи чотири рази вони з Альваро випадково зустрічалися на якихось конференціях чи в музеях і поводилися просто-таки бездоганно: «Ти чудово виглядаєш, бережи себе» і таке інше. Адже вони були людьми цивілізованими й, окрім не надто тривалого спільного минулого, мали ще й спільний інтерес — мистецтво, з яким була пов’язана їхня робота. Зрештою вони були людьми вихованими. Дорослими.

Хулія завважила, що Менчу зі злорадною цікавістю спостерігає за нею, тішачись перспективою нових любовних перипетій, які обіцяли їй роль порадниці з тактичних питань. Галерейниця весь час картала Хулію за те, що після розриву з Альваро її спорадичні сердечні справи не варті й розмови. «Ти робишся пуританкою, голубонько, а це надто нудно, — торочила Менчу. — Тобі потрібна нова карколомна пристрасть…» З цієї точки зору сама лише згадка про Альваро відкривала цікаві перспективи.

Хулія розуміла це, але не обурювалася. Така вже Менчу, і такою вона була завжди. Друзів не вибирають, це вони вибирають тебе; їх або відкидають, або приймають такими, якими вони є. Цього вона також навчилася у Сесара.

Від сигарети залишився недопалок, і вона загасила його об дно попільнички. Тоді знехотя посміхнулася до Менчу.

— До Альваро мені байдуже. Мене цікавить ван Гюйс, — вона якусь мить вагалася, добираючи слова, щоб пояснити свою думку. — В цій картині є щось незвичайне.

Менчу стенула плечима, вона вочевидь думала про щось інше.

— Не переймайся цим, голубонько. Картина — то тільки полотно, дерево, фарби та лак… Важливо лише, скільки тобі перепаде, коли вона змінює власника. — Галерейниця подивилася на широкі Максові плечі й задоволено примружила очі: — Решта — дурниці.

Весь час, коли вони були разом, — упродовж усіх тих днів і кожного окремо — Хулія вважала, що Альваро повністю відповідає найпоширенішим стереотипам, пов’язаним із його професією; це стосувалося його зовнішності та вбрання: приємний, років сорока, полюбляє англійські меланжеві куртки та в’язані краватки. До того ж Альваро курив люльку, а це вже було щось неймовірне, тож уперше побачивши Альваро в аудиторії («Мистецтво та людина» — такою була тема його лекції), Хулія лише через чверть години зосередилася на тому, що він говорив, бо ніяк не могла повірити, що цей схожий на молодого професора чоловік насправді професор. Потім, коли Альваро попрощався з ними до наступного тижня і всі вийшли з аудиторії, вона наблизилася до нього й зробила це абсолютно природно, добре розуміючи, що мало статися: вічне повторення не надто оригінальної історії, класичний зв’язок між учителем та ученицею; Хулія покірливо прийняла це ще до того, як Альваро вже біля дверей розвернувся всім корпусом і вперше посміхнувся до неї. Було в усьому цьому — чи принаймні так здавалося дівчині, коли вона зважувала всі «за» та «проти», — щось неминуче, щось із домішком чарівливо-класичного фатуму, щось роковане Долею: до такого сприйняття Хулія була схильна ще відтоді, коли в школі перекладала текст про знамениті родинні перипетії цього геніального грека — Софокла. Спливло чимало часу, поки вона зважилася розповісти про все Сесару, й антиквар, котрий багато років — уперше це сталося, коли Хулія ще ходила в гольфах і заплітала кіски, — був її повірником у сердечних справах, лише стенув плечима й зумисне жартівливим тоном висловив застереження щодо банальності цієї солоденької історії, яка дала поживу, моя люба, для трьох сотень романів і такої ж кількості кінофільмів, особливо — презирлива гримаса — французьких та американських. «А це, ти повинна погодитися зі мною, принцесо, надає темі присмаку справдешнього жахіття»… Але на тому все скінчилося. З боку Сесара не було ні серйозних докорів, ні батьківських застережень, які ніколи — обоє це чудово знали — не давали ніякої користі. Своїх дітей у Сесара не було й не буде, але він мав особливий хист до таких ситуацій. Колись до антиквара прийшла упевненість у тому, що ніхто не вчиться на чужих помилках, відтак єдине, що може зробити гідний такої місії напутник, — а саме ним зрештою був Сесар, — це сісти поруч із предметом своїх турбот, узяти за руку і з безмежною доброзичливістю вислухати звіт про всі радощі та прикрості кохання, а тим часом природа і далі йтиме своїм неминучим та мудрим шляхом.